Нині тут Міжнародний центр культури та мистецтв, а ще, перший у Києві модний кінотеатр «Кінопалац». Але кияни частіше називають цю будівлю Жовтневим палацом, а для істориків та краєзнавців вона має цінність як Інститут шляхетних дівчат. Будівля розташована на пагорбі над вулицею Інститутською, неподалік від Майдана Незалежності.
Колишній Інститут шляхетних дівчат. Нині Міжнародний центр культури та мистецтв
На початку 19 століття тут стояла садиба генерала Дмитра Бегічєва із великим триповерховим будинком. Він у 1834 році подарував садибу Київському університетові. Університет розмістив тут частину своєї бібліотеки та деякі наукові колекції, але керівництво міста звернулося до закладу із проханням передати садибу під будівництво Інституту шляхетних дівчат.
Головний будинок садиби Бегічєва було знесено. Будівництво на його місці почалося у 1838 році й тривало п’ять років. Будівля зводилась у стилі пізнього класицизму. Автором проекту був відомий архітектор Вікентій Беретті (відомий Червоним корпусом університету). Він же керував роботами, але не до кінця. У 1842 році Вікентій помер, а будівництво завершував його син – Олександр (сумновідомий Володимирським собором).
Будівля Інституту колись і нині
Головний корпус Інституту шляхетних дівчат збудували триповерховим. Перший поверх займали приймальня, гардероб, квартира начальниці, кімнати службовців та невелика лікарня. Значну частину другого поверху займав зал для зібрань, крім якого тут розміщувались класні кімнати, бібліотека, їдальня та кімнати класних дам. Вихованки закладу жили на третьому поверсі у дортуарах (загальних спальнях). У підвалах будівлі були розташовані кухня, комори, лазня та казарми для прислуги.
Центральна частина будинку – напівкруглий ризаліт. У 19 столітті його перший поверх займала католицька церква, а другий і третій – православний храм Св. Олександри.
Будівлю Інституту оточували парк (з алейками та альтанками) та огорожа, за яку вихованкам заборонено було навіть визирати. Весь свій час вони повинні були присвячувати навчанню та прогулянкам. Взагалі пансіонати (чи інститути) дівчат шляхетного походження придумали в Англії (ну а де ж ще). Спочатку це були невеликі приватні школи, в яких завершували освіту (функціонувало кілька останніх класів). В англійській мові такі школи отримали назву «Finishing School». Крім звичайних предметів тут викладались етикет, мистецтво гостинності, курс прибирання в будинку, курс приготування страв і т.д.
Східну частину інститутського подвір’я займали дерев’яні господарські будівлі. У 90-х роках 19 століття ці будівлі було знесено й на їх місці звели кам’яний двоповерховий гуртожиток, який приєднали до головного корпусу переходом на рівні другого поверху.
З приходом радянської влади шляхтянок із будівлі інституту звичайно виселили. Спочатку тут розташували різноманітні державні установи. Потім її вирішили повернути в освіту, розмістивши тут інститут шкіряної промисловості. Але у 1934 році в Київ повернули столицю України і у колишньому інституті розташували НКВС, в 30-х осередок терору і знущань. Підвали було перетворено на камери допитів. Тут було закатовано тисячі (а може десятки тисяч) радянських громадян.
У 1941 році будівлю інституту замінували і підірвали радянські війська, що відступали (за компанію із Хрещатиком). Було зруйновано всі перекриття та тильну стіну. Після війни будинок тривалий час стояв у руїнах. Реконструкція почалася у 50-ті роки й продовжувалась до 1958 року. В процесі реконструкції було добудовано напівротонду із колонадою, всі внутрішні приміщення (які були повністю зруйновані) перепланували. Інститут перетворили на палац культури – Жовтневий. Тут було створено зал на 2200 місць, а у кривавих підвалах розмістили гардероби та каси.
Двоповерховий корпус. Колишній гуртожиток
До 1970 року Жовтневий палац був головною сценою та трибуною України. Тут відбувались найбільші збори, концерти та з’їзди. Кажуть, що за рік палац приймав до мільйона відвідувачів.
У двоповерховій будівлі колишнього гуртожитку було влаштовано лекційний зал на 320 місць, спортивні зали, різноманітні гуртки.
Нині тут культурно-розважальний центр який належить Федерації профспілок. Про застінки НКВС та тисячі жертв ніхто не згадує. Народ культурно розважається. Може так і треба. Хоча дехто вболіває за те, щоб влаштувати тут музей пам’яті і скорботи. Можна і музей…
Текст та фото Романа Маленкова
При написанні використано матеріали: «Історична енциклопедія. Київ», видана на електронних носіях ТОВ «3media» (стаття Олександра Немировського).
