Рукомиш – ще одне цікаве місце в околицях Бучача. Це маленьке село з населенням всього 400 мешканців, відомо завдяки давньому скельному монастирю на березі річки Стрипа. Перша письмова згадка про Рукомиш відноситься до 1453 року. Але вважається, що перші монахи з’явилися тут наприкінці ХІІІ століття, рятуючись від татаро-монгольської навали, що охопила Київську Русь. Начебто тоді на вершині гори ченці збудували капличку Св. Бориса і Гліба і видовбали дві печери: одну – для богослужінь, іншу – для помешкання.
Місце, в якому знаходиться монастир, це так звані “Травертинові скелі” – величезне родовище травертину – матеріалу, придатного для виробництва облицювальних виробів і будівництва вапна. Родовище відкрили працівники тресту “Київгеологія” у 1975 році, але враховуючи святість місця для місцевих мешканців, розробляти його не наважилися.
Спочатку в обителі жили два ченці, а згодом їх кількість збільшилася до восьми. У 1712 році в монастирі оселилися ще троє монахів-василіян з Бучача. До наших днів зберігся видовбаний у скелі з назвою “Божий гриб” печерний храм площею близько 25 кв. метрів. Церква була місцем молитви у всі часи свого існування. Особливо багато людей тут збиралося на свята Св. Онуфрія, Св. Бориса і Гліба, Воздвиження Чесного Хреста, а напередодні Успіння Пресвятої Богородиці в печерній церкві моляться цілу ніч. Тут завжди лежить фігура померлого Христа, а в страсну п’ятницю сюди виносять плащаницю для поклоніння.
У 1754 році Микола Потоцький відкрив при монастирі отців василіян у Бучачі гімназію і наказав ченцям переселитися з Рукомиша до бучацького монастиря. Монастир мав припинити своє існування, проте щоб зберегти обитель, намісник Рукомиша, майор війська Потоцького і Бучацький комендант Фадей Венгерський перетворив монастирську церкву на парафіяльну. Микола Потоцький продовжував опікуватися храмом і у 1756 році подарував йому унікальний дзвін, який зберігся і донині.
У 1768 році на місці старої монастирської церкви Фадей Венгерський збудував новий кам’яний храм, який було освячено деканом отцем Хадзинським під титулом Св. Онуфрія. Товщина стін храму сягає 1,5 метрів, що дозволяє припустити, що церква мала виконувати і оборонні функції. Протягом багатьох років браму Онуфрієвської церкви прикрашала фігура Св. Онуфрія, створена в кінці 1750-х роках геніальним майстром, скульптором Іоганном Пінзелем. Після відродження монастиря у роки незалежності скульптуру перенесли до храму.
Сьогодні на території монастиря триває спорудження Хресної дороги. Вона буде мати не 12 традиційних станцій, а на одну більше. Тринадцята, додаткова станція символізує важкий шлях українського народу.
Неподалік від монастиря зберігся невеличкий костел, що походить з 1903 року. Сьогодні храмом користується греко-католицька громада.
Текст Андрія Бондаренка, фото Романа Маленкова.
Припускають, що автором Святого Онуфрія (на останньому фото) може бути Пінзель.
