Шаргород

Як правило, я дуже рідко повертаюсь в міста, які я відвідував з причини того, що є ще багато місць, які хочеться подивитися, бо скільки того життя… Важко пояснити, чому, але Шаргород – те місто, куди дуже хочеться повертатися. Не зважаючи на його провінційність і неналежність до Західної України, Шаргород чистий, охайний і акуратний – повна протилежність сусіднього Шпикова.

В той день я був вельми змучений після 700 км за кермом і огляду ще декількох містечок Вінниччини. Жутко боліла голова, а жодна аптека в Шаргороді не працювала. Та і більшість магазинів не працювало. Єдине, що зміг знайти, щоб заспокоїти головний біль – це склянку кока-коли. нічого не поробиш, у неділю інфраструктура міста повністю вимирає. Так само, як колись вимирала по суботах, адже Шаргород сміливо можна було називати найбільш єврейським містом України. Євреїв в місті майже не залишилося, а от архітектура і той дух досі присутні в цій подільській глибинці.
А ще… станом на травень 2010 року в Шаргороді не було сигналу мобільного зв’язку: телефонувати додому я їздив в сусідню Мурафу.

Історія міста почалася у 1383 році, коли литовський князь Вітовт видав грамоту Василю Карачевському на заснування на річці Мурашка поселення Князівська Лука. Упродовж двох наступних століть поселення згадувалося під назвою Карачева Пустинь і нічим особливим серед інших містечок Поділля не відрізнялося. Лише у 1579 році в місто вдихнули нове життя: польський король Стефан Баторій своїм універсалом наказав великому канцлерові Яну Замойському збудувати на мисі у міжріччі Мурафи і Мурашки фортецю.

Замойський був дуже освіченою людиною для свого часу. Він вчився в Парижі, Стразбурзі, Падуї і мав великий вплив на польських королів. Для будівництва своїх резиденцій він запрошував кращих італійських зодчих. Будівництво бастіонного замку, що почалося 28 травня 1585 року, велося під керівництвом італійського військового архітектора Бернардо Морандо, який збудував головну резиденцію Замойських – Замосць. Замок і місто назвали Шаргородом – на честь Флоріана Шарого (Сірого) – засновника та покровителя роду Замойських. Невеликий, але солідний, замок був збудований з масивного пісковику. Він мав п’ять веж-бастіонів, а на його території було збудовано невеликий триповерховий палац за італійськими зразками. Замковий дитинець був оточений мурами, які підпирали контрфорси.

У 1588 році Шаргород отримав Магдебурське право та дозвіл проводити торги і ярмарки. Всі купці, яки проїжджали повз нього, зобов’язані були на два дні виставляти для вільного продажу свої товари, а місцевим мешканцям дозволялося торгувати з татарами, турками і молдаванами, дотримуючись при цьому правил безпеки, адже велике скупчення іноземців могло становими небезпеку для самого міста. Одночасно з королівським привілеєм всі, хто селився у Шаргороді, звільнялися на двадцять років від будь-яких податків. Разом з Магдебурзьким правом місто отримано герб, на якому св. Флоріан тримав в правій руці щит, де було зображено три схрещених списа, а влівій – сосуд із водою, що заливає пожежу.

Після Яна Замойського місто перейшло до його сина Томаша Замойського, сандомирського воєводи, а далі – до його доньки Ани Барвари, яка була одружена з сандомирським воєводою Олександром Конєцпольським. Від нього Шаргород з околицями переходить до краківського каштеляна Станіслава Конєцпольського.

Слід відмітити, що розташування замку було досить невдалим, адже він добре прострілювалася з сусідніх пагорбів над річкою. Вже за 10 років після будівництва, у 1595 році, фортеця постраждала він загонів Северина Наливайка. У серпні 1648 року фортецю захопили козаки під керівництвом полковника Максима Кривоноса, але у 1651 році український гарнізон здав фортецю жовнірам Марцина Калиновського. У 1656 році Шаргород відвідав турецький мандрівник Евлія Челебі. Він згадав про замок: п’ятикутну цитадель на пагорбі з дерев’яними будинками, оточену земляним валом з частоколом і ровом. З 1672 по 1699 роки Шаргородом, як і усім Поділлям, володіли турки. Вони назвали Шаргород на свій манер – “Кучук-Істанбул” (Малий Стамбул). Це лише підтверджувало велич міста в ті часи.

З поверненням Поділля Польщі, Шаргородом володів брацлавський воєвода Ян Олександр Конєцпольський, від якого місто перейшло до його родича Леонарда Конєцпольського, брацлавського каштеляна. Від нього у 1773 – до сандомирського воєводи Юрія Любомирського, а потім до його сина – брацлавського і київського воєводи Станіслава Любомирського, одного з найбагатших людей того часу. наступним власником Шаргорода у другій половині XVIII ст. був Юзеф Сосновський. Його донька Людвіка одружилася з Юзефом Любомирським, і таким чином місто знову перейшло Любомирським. Пізніше Шаргород відійшов до старшого сина Генрика Любомирського – політичного діяча, мецената, куратора Львівського Оссолінеума. Його син, князь Юрій Генрик Любомирський продав місто своєму родичу – Романові Сангушку зы Славути. Останньою власницею Шаргорода була внучка Романа Сангушка – Юлія Потоцька.

Після турецької навали замок вже був дуже пошкоджений. Відтоді його мляво пробували відновлювати. У 1850 році Роман Сангушко наказав реставрувати фортецю, чим запобіг її руйнування він місцевого населення, котре почало розбирати мури на власні потреби. Залишки замку, що розташовуються у дворі районної прокуратури, заросли хащами і їх досить важко побачити. З дороги у бік Джурина проглядаються лише невеличка башточка.

З замкових будівель збереглися ще невеликі фрагменти замкових стін з контрфорсами і двоповерховий ренесансний житловий будинок з амбразурами на горищному поверсі. Джерела називають її єдиною ренесансною замковою кам’яницею, що збереглася на території України. За свою чотирисотрічну історію вона практично розгубила декоративні атрибути середньовіччя і перетворився на житловий будинок. Станом на травень 2010 року кам’яниця повністю заросла деревами і кущами і з дороги її майже не видно.

Одночасно із замком у 1595 році власник міста Ян Замойський заклав у Шаргороді костел у вигляді тринавової базиліки. Храм, освячений на честь Флоріана Шарого, у 1791 році перебудовано у стилі бароко. Останньої перебудови костел зазнав у 1899 році. Після революції у Шаргороді залишилася велика кількість римо-католиків, тому храм не діяв лише короткий період в 30-ті роки.

В інтер’єрі храму зберігся розпис кінця ХІХ ст. художника А. Тенчинського, а також 14 горельєфних композицій ХІХ ст. і дві дерев’яні скульптури XVIII ст. Є столітній орган. В сакристії знаходиться давній портрет Яна Замойського з датами життя і смерті.

З наданням Шаргороду Магдебурзького права у 1588 році в місті оселилися євреї. Вже наступного року вони збудували у місті синагогу у псевдомавританському стилі, яка становила частину оборонної системи міста. Найстаріша і, напевне, найпривабливіша синагога в Україні, вона не має аналогів у Європі.

Стародавня синагога являє собою важкий мурований куб, який оточений низькими прибудовами – приміщенням для жінок і школою-хедером для хлопчиків. Стіни фасадів завершені профільованим карнизом і увінчані по периметру фігурним аттиком з вежами по кутах. Віконні отвори втоплені в глибокі ніші. У товщині стіни влаштовані сходи, що ведуть на дах. Зал розділений чотирма опорними стовпами на дев’ять компартиментів, перекритих зімкнутими зведеннями. На стовпах збереглися фрагменти декоративного ліплення кінця XVIII – початку XIX ст.

Під час турецької окупації 1672 – 1699 років синагога слугувала мечеттю. Можливо, що у першій половині ХVIII ст. у синагозі проповідував цадік-чудотворець Баал Шем Тов. Зараз божниця розташована на території місцевого винзаводу. В її приміщенні знаходиться плодоовочевий цех, а доступ всередину закритий.

На початку ХХ століття євреї складали 70 відсотків населення Шаргорода. В місті їм належали всі торгові установи, готелі і склади. Напевне те, що найбільше відрізняє Шаргород від інших подільських містечок, це збережена єврейська містечкова забудова – одноповерхові глинобитні будинки з дерев’яними ганками. Це – будинки євреїв-ремісників і торговців, які становили більшість мешканців невеликих містечок. Єврейські будиночки через дорожнечу землі у центрі розташовувалися торцем до вулиці. У їхній фасадній частині зазвичай містилися крамнички або майстерні. Коли діти одружувалися, до будинку пристроювалися нові кімнати і будівля продовжувалася вглиб ділянки. Відмінною рисою містечкового будинку є високий чотирисхилий черепичний дах, що візуально займає більше половини всієї споруди.


Окрему категорію будівель формують корчми і заїзди (постоялі двори), в утриманні яких євреї вважалися неперевершеними майстрами. Їхньою відмінною рисою є наявність воріт і дворів, які були відсутні в будинках звичайних торговців і ремісників.

У 30-х роках совіти закрили всі 9 синагог, проте створили єврейську семилітню школу та єврейський колгосп “Червоний плугатар”. Під час Другої світової тут біло гетто, але масових розстрілів, як в інших містах України, не було. Німці і румуни використовували євреїв на будівництві доріг. Незважаючи на те, що майже всі євреї з Шаргорода виїхали (у 1993 році їх залишилось всього близько семи сотень), залишки єврейської містечкової забудови ще дозволяють на підсвідомому рівні відчути атмосферу єврейського містечка.

В центрі міста, напроти костелу Флоріана Шарого, знаходиться один з найбільших діючих православних монастирів Вінниччини – Свято-Миколаївський. Монастир діяв ще з XVII ст., а у 1747 році він був перенесений з Калинівки Станіславом Любомирським. На той час ним опікувалися монахи-василіани. Монастир розташовувався на замковій території, яка займала найвищий шаргородський пагорб. Як нагадування про те, що монастир стоїть на території фортеці – мури з ефектною кутовою вежею, що нагадує замкову.

Близько 1782 року новий власник Шаргорода Юзеф Сосновський надав отцям василіанам для розбудови монастиря і школи-бурси руїни замку і виділив необхідні кошти. Після третього поділу Польщі у 1795 році монастир став православним. Тут влаштували духовну семінарію, а згодом – училище. Навчальний заклад при Свято-Миколаївському монастирі вважався одним з найкращих учбових закладів Поділля. В його стінах отримали освіту поет Степан Руданський і письменник Михайло Коцюбинський. В роки радянської влади монастир закрили і перетворили на музей, а потім його приміщення використовували у господарських цілях. У 1992 році його передали Українській православній церкві. У 2000 році сюди з Почаєва привезли копію чудотворної Почаївської ікони Божої Матері.

Головний храм монастирського комплексу, Миколаївський собор, був зведений у 1829 році за проектом архітектора Феофана. Збудований у стилі класицизму, від нагадував Олександро-Невський храм у Санкт-Петербурзі. В інтер’єрі церкви збереглися настінні розписи ХІХ ст.

Друга монастирська церква, освячена на честь Св. Архістратига Михаїла, перебудована з будівлі трапезної 1874 року. до неї примикає братній корпус, збудований у 1833 році.

Вхід на територію монастиря при прикрашає прибрамний корпус з дзвіницею, що походить з XVIII ст.

У травні 2009 року київська художниця, учасниця групи „Р.Е.П.” („Революційно-експериментальний простір”) Жанна Кадирова відкрила У Шаргороді “пам’ятник невідомому пам’ятнику“:

Текст Андрія Бондаренка                 andy_babubudu

Фото Андрія Бондаренка та Романа Маленкова

Більше фото дивіться у фотогалереї

“Стояння” у костьолі, чи не єдині такі в Україні