Серед релігійних паломників саме печери вважаються найбільшою святинею Києво-Печерського монастиря, і саме з них починалася лавра. Нині це два підземних комплекси, які мають загальну розвідану протяжність понад 800 метрів – Ближні і Дальні печери.
Печери та мироточиві голови
Важко собі уявити, але тисячу років тому печерний монастир над Дніпром, мабуть, нагадував нинішні печерні наддністрянські монастирі (Лядова, Хрещатик, Сахарна та ін.) – вузькі ходи починалися на схилах, на терасі, й вели у товщу лесових пагорбів. Від ходів, по схилах, вели вузькі стежки, які піднімалися нагору, або вели униз, до урізу води.
Традиції печерного чернечого життя тягнуть своє коріння з Близького Сходу. Звідти вони перекочували до Греції, а вже від греків, із святої гори Афон, прийшли у землі Русі. Першим монахом-мешканцем наддніпрянських печер був святий Антоній, засновник Києво-Печерського монастиря, який, згідно із легендою, щойно повернувся тоді із Афону. Поховано Антонія у Ближніх печерах, через що їх ще називають Антонієві. Хоча самі мощі святого знайдено так і не було. Найближчий учень і наступник Антонія на посту керівника монастиря, Феодосій, мав свою келію у Дальніх печерах, тому їх називають Феодосієвими (де поховали святого Феодосія точно не відомо). Ну а назви Ближні і Дальні просто вказують на віддаленість від Верхньої лаври, від Великої церкви, яка була першим мурованим храмом, після того, як ченці перебрались із печер на поверхню.
Небагато було ченців, які мешкали у печерах постійно – лише справжні аскети, фактично замуровувались у своїх келіях, залишаючи невелике віконце для поганенької їжі й води. А загалом печери були так-сяк умебльовані, ченці спали на дерев’яних ліжках. З часом кількість входів у печерні ходи значно зменшилась – потрібно було берегти тепло. Центральний вхід був укріплений дерев’яними опорами, а потім і цеглою, поряд стояла піч, яка обігрівала печерні ходи.
В печерах облаштовувались підземні храми, в яких молились і ченці, і паломники, яких ішло сюди все більше. Після того, як більшість монахів перебралося на поверхню, в наземні будівлі, печери перетворились у лаврський некрополь. Тут ховали найбільших праведників, серед яких засновники монастиря святі Антоній і Феодосій. Загалом у печерах лежать мощі понад сотні угодників, які вважаються місцевими святими. Тут, навіть, покоїться глава римського єпископа святого Климента, яка перевезена сюди із зруйнованої монголо-татарами Десятинної церкви, в яку вона потрапила із Херсонеса, разом із мощами Климента. Мощі цього святого нині лежать у Римі, у базилікі святого Климента. Їх, разом із саркофагом, привіз у Київ Володимир Великий, пізніше, у цьому ж саркофазі було поховано Ярослава Мудрого. Яким чином вони потрапили у Рим – достеменно невідомо, як і те, чому його голова залишилась у лаврі, й чи то вона взагалі.
Із початком масового паломництва у печери, монахи змушені були їх розширити та продовжити, адже часто бувало, що численні богомільці просто застрягали у вузьких лесових ходах. Печери забезпечили переходами, щоб паломники йшли по колу, не створюючи заторів. Перпендикулярно до основних ходів було викопано ніші – локули, в яких встановили труни із мощами лаврських угодників. Цікаво, що відносно сухий мікроклімат у печерах та стабільна температура, сприяли частковій муміфікації тіл померлих праведників.
У 1830 році підлогу частини ходів у Ближніх печерах було викладено чавунними плитами, привезеними із російського міста Тула.
Ближні (Антонієві) печери мають загальну довжину 383 метри, висоту до 2 метрів, та ширину до 1,5. Вони складаються із трьох підземних вулиць, з’єднаних переходами. Головна має назву Печерська. Вона починається від Введенської церкви – найбільшого підземного храму у Ближніх печерах. Крім Введенської тут є ще дві церкви – Антонія та Варлаама. Вхід до Ближніх печер – це окрема двоповерхова будівля, притулена до Хрестовоздвиженської церкви. Її на початку ХІХ століття збудували за проектом Андрія Меленського.
У Ближніх печерах лежать залишки 79 лаврських угодників, серед яких Нестор Літописець, іконописці Аліпій та Григорій, відомий воїн княжої дружини Ілля Муровець (Муромець), князь чернігівської династії Микола Святоша.
Галерея від Дальніх до Ближніх печер
Дальні (Феодосієві) печери є абсолютно відокремленим комплексом. Їхня довжина 293 метри. Тут лежать мощі 49 лаврських угодників. Тут же у 1074 році поховали преподобного Феодосія Печерського. У 1091 році його тіло було перепоховане в Успенському соборі, але перед появою ординців у 1240-му мощі знову десь переховали. Місце поховання тримали у таємниці, і так довго, що і самі забули де воно – можливо під спудом Великої церкви, а можливо й у печерах.
В Дальніх печерах є три підземні церкви: Благовіщення Богородиці, Різдва Христового та найбільша – Феодосія Печерського. Останній храм звели біля келії преподобного, а навпроти, у ніші, в металевих та скляних резервуарах зберігаються мироточиві голови – голови колишніх лаврських монахів, з яких, за словами монахів нинішніх, постійно виділяється масляниста рідина – мир, причому самі голови давно вже висохлі.
Дальні печери значно гірше досліджені археологами, ніж Ближні, але взагалі майже не дослідженим є ще один печерний комплекс монастиря – Варязькі печери. Фактично, це один печерний коридор довжиною близько 191 метр. На думку багатьох дослідників саме із неї починався монастир, саме тут знайшов перше місце для усамітнення Антоній Печерський.
Варязька печера точно була ще до заснування Києво-Печерського монастиря. Назва говорить сама за себе – нею користувались варяги, які рухались вниз по Дніпру на своїх драккарах, шляхом «із варяг у греки». Печерський патерик пов’язує печеру із варягами, які сховали у ній скарб – золото, срібло та латинський посуд (католицькі посудини для богослужіння). Існують також легенди, що скарб у печері сховали дніпровські розбійники і його ще й досі не знайдено. В цю легенду вплутано і ченця, і біса, і київського князя.
Текст та фото Романа Маленкова
