Про село на Київщині із назвою Антонів ми вже писали – було це років сім назад. З того часу ситуація із головною пам’яткою села – костьолом-усипальницею родини Подгорських (князів, до речі) на краще не змінилася, навіть навпаки, все стало значно гірше – до унікальної, фактично єдиної такого типу в Україні (в Берестечку все таки трохи не те), тепер можна дістатися лише із допомогою мачете – навколо нього справжні (в прямому сенсі) джунглі, та ще й колюча акація та кропива.
Усипальниця Подгорських зведена у формі зикурата. Хто зна чому заманулося тодішньму власнику села збудувати саме такий храм. Ось як про це пише Похилевич:
“Тогдашний владелец Александр Подгорский, возвратясь из заграницы… предложил построить каменный костел, который и действительно построил… в 1810 году. Следующий владелец Антонова в 1848 году построил близ костела великолепный каменный дворец.”
Палац зруйнували більшовики, костьол, на щастя, зберігся.
“Зикура́т (також зікурат) (від аккадського ziqqurrat — вершина, зокрема вершина гори) — східчаста культова споруда в стародавньому Межиріччі. Такі споруди, датовані від 2235 до 1520-х рр. до н.е.[1], були типовими для вавилонської, еламської, ассирійської та шумерської культур. Зикурати також були першими в історії людства центрами науки, своєрідними обсерваторіями, в яких жерці спостерігали за небесними світилами та життям Всесвіту.
Перші зикурати у формі примітивних східчастих терас з’явилися в Шумері наприкінці IV тисячоліття до н.е. Шумери, а за ними — ассирійці та вавилоняни, поклонялися своїм богам на вершинах гір і, зберігши цю традицію після переселення в низинне Межиріччя, зводили храми—насипи, сполучаючи небо і землю.
Зикурат є баштою з розміщених одна на одній звужених догори платформ — паралелепіпедів або усічених пірамід, кількістю від 3-х — у шумерів до 7-ми — у вавилонян, що не мали інтер’єру, за винятком верхнього майданчика, на якому розташовувалося святилище — «житло Бога». Тераси зикурату розфарбовували у яскраві кольори і з’єднували сходами або пандусами, стіни членували прямокутними нішами. Усередині стін розміщували кімнати, в яких мешкали священики та храмова прислуга. Поруч з зикуратом розташовувався храм, його вважали оселею Богів, а не приміщенням для ритуалів, обрядів і молитов.” Це так Вікіпедія пояснює термін.
З одного боку біля зикурата тракторна бригада, якась вже приватизована. На воротах охорона не пропускає, хоча саме із території цього підприємства можна було б зробити найкращі фотографії. По іншому близько підійти до будівлі можна лише по вкритому густими чагарями схилу. Елементарної стежки немає.
Просто не вкладається в голову, як вони можуть бути такими безмозглими. Хто вони? Ну наприклад голова сільради. Невже йому не вигідно, щоб у село їхали туристи? Прорубайте стежку, поприбирайте сміття, я вже мовчу про ремонт будівлі… Або власник олійні, яка розташована в у будівлі водяного млину. Тобі ж вигідно, щоб якомога більше туристів дізналося, про твою “домашню” олію. Чи немає грошів, щоб найняти спеціального чоловіка із бензопилою і сокирою?.. Одні матюки в голову лізуть. Всі ж чекають на поляків. Ну що ж, чекайте.
Автор Роман Маленков
Водяні млини Антонова зводились на початку ХХ століття
