Львів важко уявити без собору Божого Тіла зведеного колись для монастиря ордену домініканців. Ця масивна споруда міцно займає своє місце у пазлі середмістя галицької столиці. Хоча за своїм сюжетом (розумію, що цей термін не дуже доречний) собор не є чимось особливим: величезний циліндр барабану, класичний купол, невелика дзвіниця (яка зблизька, здається має однакову із собором висоту), типове скульптурно-барокове оздоблення… Але без нього Львів би виглядав якось менш по-європейському. Та й не дуже показним він, здається мабуть лише мені.
Погляд із ратуші охоплює різнобій львіських дахів. Якщо його порівняти із лісом, то домініканський собор зайняв би місце дуба – настільки він могутній, монументальний та не схожий на інші будівлі Львова. Так само, як і орден, який звів цю споруду, мало схожий на інші католицькі ордени.
Орден домініканців був заснований у 1215 році в Тулузі (сучасна Франція) іспанським ченцем Домініком (звичайно ж святим). Спочатку це була спільнота монахів-жебраків, але згодом вона перетворилася в одну із найбагатших та найвпливовіших релігійних громад Європи. Гра слів із назви цього ордена робила його членів і послідовниками Домініка (Dominicanes, лат.), і «псами Господа» (Domini canes, лат.). Спочатку це були дійсно жебруючі послідовники, але згодом вони стали справжніми «псами Господніми» – на відкуп домініканцям віддали трибунал інквізиції, й вони «розривали» єретиків у Італії, Франції та, особливо, у Іспанії. Жорсткість, а часто й жорстокість, домініканців-інвізиторів не знала меж. Уся їхня діяльність була спрямована на захист віри від єресей. Крім того, вони контролювали більшість значних навчальних закладів Європи, формуючи, таким чином, суспільну думку. Про це гарно оповідає Умберто Еко в своєму «Імені рози».
Архівні фото (поч ХХ ст.)
По всій Європі засновувались храми та монастирі домініканців. З’явились такі і на теренах сучасної України. Причому перший монастир виник зовсім не на заході України (тоді Русі), а в самому її центрі – під Києвом, у 1228 році. Заснував його ще один католицький святий – Яцек Одровонж, а дозвіл на будівництво дав Київський князь Володимир Рюрикович. Але проіснував монастир недовго, адже той же князь у 1233 році вигнав домініканців із Києва. Одровонж не розгубився й подався до Чернігова, де теж зміг заснувати монастир. Потім (у 1238 році) повернувся до Києва й знову взявся за старе, створивши католицьку місію. Але татарська навала змусила енергічного «пса»-місіонера тікати до Польщі.
У Галичину домініканці прийшли у 1238 році (за іншими даними у 1234-му). Саме із тих часів почалася львівська сторінка історії ордена. У місті вони збудували костьол (мабуть дерев’яний) та заснували монастир. Той костьол, ймовірно, був найпершим католицьким храмом у православному (за часів Данила та Лева) Львові.
У 16 столітті домініканці звели кам’яний готичний собор, який став головною їхньою резиденцією в руських землях. Це була споруда оборонного типу, яка брала участь у багатьох військових заворушеннях. Так у 1559 році вона витримала облогу великого загону польського магната Лукаша Гурки, який намагався добути з-за стін монастиря собі наречену – Гальшку Острозьку. Безталанна Гальшка – спадкоємниця великих багатсв вже була вдовою князя Сангушка, коли її видали за Гурку, але не визнаючи шлюб із воєводою Лукашем, вона сховалася в домініканському монастирі й обвінчалася із князем Семеном Слуцьким. Розгніваний Гурка кілька тижнів тримав у облозі монастир й таки добився розторгнення шлюбу із Слуцьким. Він заволодів Гальшкою та вивіз її до Польщі (де вона померла від туги у високій замковій вежі). Але це вже інша історія…
Готичний костьол впав від старості у 40-ві роки 18 століття. На його місці у 1749 році заклали новий храм – собор Божого Тіла. Проектував споруду інженер Ян де Вітте (виходець із родини кам’янецьких вірмен, майбутній заступник кам’янецького коменданта та батько Йозефа – чоловіка легендарної куртизанки Софії Вітт-Потоцької). Будівництвом керували спочатку Мартин Урбанек, а потім Кшиштоф Мурадович. Фінансував будівництво Юзеф Потоцький.
Костьол закінчили у 1769 році. В майбутньому його кілька разів реставрували (наприклад, після пожежі у 1778 році). У 1865 році до храму прибудували дзвіницю, а монастирські келії були частиною костьолу попередника. Їх будівництво завершили ще у 1621 році. Кажуть, що у корпусі келій у 1707 році був підписаний союзний договір між Росією та Польщею у війні проти Швеції.
Внутрішнє оздоблення костьолу розкішне. На жаль, суворі служительки храму, який нині є греко-католицькою церквою Святої Євхаристії, категорично не дозволили мені фотографувати інтер’єри. Вдалося зробити лише кілька знімків від входу, тому показати інтер’єри я зараз не можу, але на словах скажу – інтер’єри просто помпезні. Тут збереглося немало скульптур які мають міжнародну цінність. Серед них витвори Себастьяна Фесінгера, а надгробок графині Дунін-Борковської приписують ісландсько-данському генію – Бертелю Торвальдсену.
У радянські часи костьол спочатку виконував функції складу будматеріалів, потім у ньому організували музей атеїзму. В період незалежності цей музей перейменували в музей історії релігії й перенесли із собору до корпусу келій. Кажуть, що його експозиції дуже цікаві. Але не знаю, до музею я ще не дібрався.
Текст та фото Романа Маленкова
