В совєцькі часи це село називалося Димівка – ну чомусь не подобалася совкам назва Демня, якась дуже націоналістична, чи що. Але історичну назву повернули, адже вона фігурувала в історичних документах від 1464 року. Тут добували болотну руду і дуже диміли – тому Демня. А пізніше поряд із селом почали добувати камінь – вапняк, і у селян з’явилося нове ремесло. Із часом каменярі Демні стали одними із кращих майстрів різьблення по каменю на всій Галичині, а їхні вироби розвозили за сотні кілометрів.
В центрі села стоїть чудовий храм, зведений із білого демнянського вапняку. Костел Матері Божої Ченстоховської, зведений у 1911-1914 роках. Нині покинутий… Храм збудували у стилі неоготики із деякими неороманськими рисами. Спочатку він був приписаний до сусідньої парафії, але від 1935 року отримав власну. Прослужила римо-католикам вона недовго – відразу після Другої світової росіяни закрили храм. Його перетворили спочатку на колгоспну комору, а пізніше на шкільний спортзал. Від початку 90-х він стоїть пусткою, і, на жаль, потроху руйнується.
Старовинний цвинтар у Демні – це справжній музей кам’яних хрестів та надгробків. В селі здавна жили майстри-каменотеси, які творили справжні шедеври. Це один із найцікавіших сільських цвинтарів України – по ньому, родивляючись окремі надгробки, можна гуляти годинами. Кажуть, що тут ще й нині є майстри, які працюють із каменем, і навіть нащадки тих майтрів, які творили у 19 столітті.
Майстрів із Демні запрошували працювати у великі міста – вони доклалися до Личаківського некрополя, оздоблювали костел святої Ельжбети (нині церква Ольги та Єлизавети) й багато інших храмів.
Цвинтар заклали у 1834 році. Оскільки біля села були родовища якісного вапняку, то здавна були і ремісники, які його обробляли. З часом тут з’явилися цілі родини, які передавали майстерність виготовлення кам’яних виробів із покоління у покоління. Верещинські, Дзиндри, Лавренціви, Петриці, Яніви та інші каменотеси робили надгробки для сільського цвинтаря.
Текст та фото Романа Маленкова.
