Село Іванківці нині розташоване у Городоцькому районі Хмельницької області, за 5 км на південь від Сатанова. Село досить велике – близько 1500 мешканців. Дивно, що при такій кількості жителів, старовинний цвинтар – головна пам’ятка села, серед чагарників навіть непросто відшукати. Скільки людей потрібно, щоб вирубати чагарі – хоча б цим вшанувати пам’ять воїх пращурів.
Про цвинтар у Іванківцях нам повідомив Володимир Галайдюк. Цвинтар, зважаючи на епітафії і дати на хрестах, має поховання 18 і 19 століття (є там і сучасна частина, але нам цікава не вона). Хрести тут надзвичайно цікаві, адже вони мають шрифт, який не зустрічається на теренах Наддніпрянщини та Причорномор’я і дещо близький до строгих шрифтів католицьких цвинтарів Галичини. Крім того хрести старого цвинтаря Іванківців є, за визначенням Валерія Малини, хрещатого типу – це коли на рамени хрестів є окремими хрестами. Подібні хрести зустрічаються на козацьких некрополях півдня, але на Поділля вони рідкісні (а можливо, просто питання не досліджене).
Хрещаті хрести прийшли до нас, вірогідно, із земель Візантії та Болгарії. Для земель на захід від України вони не характерні.
Один із хрестів встановлений на могилі донського козака, а не запорізького. В зв’язку із цим хочу навести текст Дмитра Полюхновича із сайту “Збруч”:
Перше, що впало в вічі, були цифри 1799, вирізьблені на верхівці кам’яного хреста. Це вже було щось! Християнські цвинтарі, а особливо сільські (це стосується що Поділля, що Галичини), аж занадто давніми надгробками похвалитися не можуть. Тому є кілька об’єктивних причин, але згадувати їх у цій публікації – зайве. Навіть поховання першої половини позаминулого століття – вже рідкість. А тут ціле XVIII, хай і самісінький його кінець.
Епітафія ж взагалі празила:
“1799 год
Августа 10 дня
здѣ погрєбєнъ Р.Б. (раб Божий – авт)
войска донскаго полку казачєго сулїна
……..
Съ мѣдвѣдицы БЄРЄЗОВСКОЙ…”
Продовження тексту вгрузло в землю і, найвірогідніше, що саме там приховане ім’я похованого.
Полк Суліна – це, очевидно, полк під командуванням полковника Андрєя Суліна (1755-1820гг.). Ця військова частина увійшла в історію України активною участю в ліквідації Січі і тим, що впродовж року по тому «наводила порядок» на землях запорожців. Не виключено, що похований дончак ще юним козаком теж брав у цьому участь.
Згадана в епітафії Медведиця – річка, що є притокою Дону, а Бєрєзовская – козацька станиця на її березі.
Наприкінці XVIII ст. козачий полк Суліна базувався на заході Російської імперії. Чим тоді займалися «сулинці», відомо мало, але з великою вірогідністю можна припустити, що охороною кордону, у тому числі й на Поділлі.
Чому козак, що виріс на берегах Медведиці, ліг в землю на «східному» березі Збруча, сказати складно. Кордон на той час був досить спокійним. Контрабанди, як такої, теж практично не було. Однак, враховуючи гористо-лісисту місцевість (тут простягається Товтрський кряж) вистачало розбійників, у сутичці з якими дончак і міг загинути. Втім, не варто відкидати, що козак помер й цілком природною смертю чи від хвороби.
У будь якому випадку, «гість» з Дону, найімовірніше, перебував на берегах Збруча з прикордонною місією і надгробок на його могилі на сьогодні може вважатися найдавнішою реліквією «Старого кордону».
Імовірно, що це не єдине донське поховання на цвинтарі Іванківців. Автор планує на пізню осінь велике його дослідження, тож, можливо, будуть й нові відкриття.
Скільки ж секретів і таємниць несуть старовинні українські цвинтарі із кам’яними хрестами. Дуже багато раз ми переконуємося, що наші предки для нас, як предтечі із фантастичних романів Андре Нортон. Хто вони були, які мали традиції, звідки до них прийшли такі форми?.. Це усе поки загадки.
Роман Маленков, фото Володимира Галайдюка
