Я бачив немало гарних турецьких сіл і містечок, і скажу вам відверто – такого як Алачати Alaçatı більше немає. Путівники та Вікіпедія називають Алачати селом – у мене так сказати язик не повертається – це містечко, адже тут великий історичний центр, забудований десятками вулиць, із двоповерховими кам’яницями, які тягнуться суцільною стіною. Цими затишними вулицями можна гуляти годинами, яке ж це село. Де селяни із буряками та цибулею, граблями та косами, де комбайни і гноярка. А ще тут більше восьми тисяч населення, а у сезон воно зростає мабуть у чотири рази, адже сюди їде величезна кількість туристів.
За архітектурою Алачати – найбільш європейське містечко Туреччини. Грецьке із венеційсько-генуезькими елементами. Його вулиці місцями нагадують Нафпліон, а місцями Шибеник, або Дубровник. І таких вулиць тут не одна чи дві – їх дуже і дуже багато. Балкончики, величезна кількість кафе та ресторанів, черепичні дахи, велика церква, перетворена у мечеть, і натовп у сезон. А над усім цим грецькі кам’яні вітряки на пагорбі.
Ми прямували у Чешме, і ледь не випадково заскочили в Алачати – звечора я побачив кілька світлин в інтернеті. Сказати, що воно мене вразило – не сказати нічого. І чому про нього майже невідомо українським туристам? Дивина.
Нині Алачати називають містом людей з ноутбуками – дуже багато працівників, які працюють віддалено, особливо багатих айтішників, купують тут квартири, або будинки, щоб працювати у затишному колориті. Шумні ці вулиці лише влітку, та й то не дуже. Туристи сюди їдуть із Ізміра і Стамбула – інших майже не буває.
Алачати, як ви здогадалися, в минулому грецьке поселення. Після масових вбивств греків у Смірні (Ізмірі) у вересні 1922 року, мешканці Алачати втекли на Кріт. У місті Іракліон було засновано район Неа Алачати, який існує і нині. А в справжнє Алачати, у покинуті будинки, із часом в’їхали турки. І дуже дивно, що ці будинки не були зруйновані, як більшість грецьких районів міст Ізмірщини. Алачати збереглося, й нині тішить своєю старовинною красою. Нас теж потішило, хоч нам і було мало тих кількох годин, які ми запланували на нього.
Місто Алачати було засноване греками у 17 столітті. У 18 столітті тут з’явився жвавий порт, який спеціалізувався на сільському господарстві, а місцеві мешканці займалися виробництвом родзинок. Містечко, а тоді ще село, багатіло і розбудовувалося, вважалося одним із найбільш розвинутих на західному узбережжі Малої Азії.
Біля Алачати гарні пляжі, прекрасні умови для віндсерфінгу та інших видів відпочинку на воді, але, як курорт містечко розвивається повільно, тому треба поспішати, доки цей осередок казкового грецького колориту, не перетворився на забитий автівками, базарами і зазивалами, типовий рекреаційно-алкогольний центр. Треба їхати.
P.S. До речі, виглядає так, що турки ховають Алачати від іноземних туристів – інформації про це чудове містечко обмаль. Ховають для себе. А може не хочуть запитань. Нприклад про греків. А куди ділись греки із цих будинків?
Текст та фото Романа Маленкова.
