Побачивши фото стін Байбурта, які короною завершують місто над рікою, вже не зміг забути, і вирішив – треба їхати. Потім порився в глибинах інтернету, побачив ще масу світлин – це якась нереальна фортеця, і чому така маловідомість? Вже пізніше зрозумів чому – по перше регіон зовсім не туристичний, по друге – в минулому Байбурт був заселений переважно вірменами, яких османи, кого знищили, кого вигнали, у 1915 році, а туристам доведеться пояснювати, куди ж поділись вірмени. А може причина була у розмірах фортеці, які потребували дуже великих вкладень у реставрацію, тому стіни до недавнього часу стояли поруйнованими, але зараз вони у пристойному стані – після ремонту фортеця перетворилася на повноцінний туристичний об’єкт.
Найкращий, можна сказати еталонний, знімок фортеці можна отримати із мосту на рікою Їлдірім (Блискавичний) – звідси видно фортецю на горі, річку й міську забудову, хоч і нову, але під черепичними дахами досить колоритну. Після того, як зникли вірмени, старовинна житлова забудова, мабуть не відразу, але теж зникла. Але місто досить приємне, чистеньке, затишне, з великою кількістю локант-ресторанів та смачною місцевою їжею.
Із старовини збереглося кілька мечетей, гробниця на високому пагорбі, та фортеця, заради якої треба їхати у Байбурт. Ми сюди їхали із Трабзона, гарною дорогою, через численні тунелі, повз замки Ков, Кечі, які здавна контролювали цей торговий шлях від Чорного моря до Перської затоки. А для ще більшого контролю, та для охорони накоплених скарбів, у 1 столітті нашої ери, збудували фортецю Байбурт.
Будівництво Байбурту приписують римлянам, хоча найбільше її розбудували вірмени, в часи правління династії Багратів, у 9-11 ст. І найчастіше фортецю Байбурт називають вірменською, причому, напевне, вона найбільша із вірменських фортець, які збереглися.
Великих зусиль у розбудові Байбурту доклали візантійці, які володіли містом до 1514 року – до його захоплення османами. Зробив це султан Сулейман І Кануні – один із найбільш відомих правителів імперії. Цікаво, що у турків він Законотворець (Кануні), а в українській історії чомусь Сулейман Пишний.
У 1647 році Байбурт відвідав видатний мандрівник Евлій Челебі, який написав, що в замку, і на його околицях, розташовано 300 будинків і одна мечеть. Фортецю в ті часи називали Çinimaçin за її прикраси із різнокольорової плитки (смальти). Нині частково цей декор відновили, хоча після османо-російської війни 1828 року, коли Байбурт сильно зруйнували, прикрас не було.
Байбурт неодноразово захоплювався і руйнувався в ході війн із Росією. Востаннє його захопили війська Миколи Юденича у 1916 році. Про тодішні руйнації фортеці і міста я нічого не читав.
Під стінами фортеці нині кладовище, мабуть вже не діюче. Облаштовано під’їзд і зручний паркінг, якого не знайдеш у самому місті. Навіть зважаючи на незначну кількість пам’яток у Байбурті, тут варто побувати, щоб побачити велику фортецю. Ми це зробили й ні хвилину не жалкували, що пустилися в таку дальню дорогу.
Текст та фото Романа Маленкова.
