Після війни у деяких радянських громадян існувала думка, мовляв, українці – зрадники, здали без бою “Матір городів руських” (випускаємо звинувачення про співпрацю з німцями під час окупації, “бандеровські” ярлики, що навісили на жителів західних областей і т.д.).
ДОТ №127. Ходосівка. Фото Максима Мельникова
Замість передмови
Дійсно, у великих книгах з історії Великої Вітчизняної війни, написаних за радянських часів, про оборону Одеси або Севастополя написані цілі розділи, а про 71-денну оборону Києва в кращому випадку пару абзаців. Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни і особисто товариша Сталіна радянськими маріонетковими істориками і політробітниками як би нівелювались, численні жертви – применшувалися або взагалі не згадувалися. “Батько народів”, вийшовши із стану прострації, в якому він перебував в перші дні війни, отримував доповіді про здачу все нових населених пунктів і захоплення німцями величезних за площею територій. Незважаючи ні на чию думку і не вірячи у великі втрати, він вимагав одного – стояти на смерть і відкинути фашистів. Танкова битва, організована Ставкою в районі Луцьк-Дубно, призвела до катастрофічної втрати радянських механізованих з’єднань. Війська не встигли зайняти могутні укріпрайони вздовж старого кордону, і, як наслідок, німці швидко їх обійшли.
 |
| Генерал М.П.Кирпонос |
На той час Південно-Західним фронтом командував генерал-полковник Кирпонос – досвідчений воєначальник, вмілі дії якого не призвели в перші місяці війни до оточення військ фронту і здачі Києва. Організована у найкоротші терміни оборона Києва розладнала план блискавичної війни, розроблений німецьким командуванням. Місто героїчно билося більше двох місяців. Бійці і командири Київського укріпрайону стояли до останнього. І не їх провина, що, фанатично не бажаючи втратити Київ, Сталін віддав наказ про відведення військ за Дніпро надто пізно. Німецькі танкові частини, зняті з Московського напряму, разом із танковою групою Клейста замкнули кільце навколо частин Південно-Західного фронту. У полоні опинилися сотні тисяч (за деякими даними більше 500 тисяч) військовослужбовців, було залишено величезну кількість техніки і боєприпасів. На Лівобережній Україні практично не залишилося військових формувань, здатних стримати німецький наступ. Такої катастрофи Червона Армія ще не знала.
Хто ж винен? Поза сумнівом “цапом відбувайлом”, за аналогією з командуючим Західним фронтом генералом Павловим, повинен був стати сам Кирпонос. Можливо, усвідомлюючи це, генерал-полковник наказав у надісланий по нього літак покласти тяжкопораненого генерала Людникова. Смерть від уламка німецької міни (офіційна версія) під Лохвицею “врятувала” Кирпоноса від сталінських репресій. Разом з тим, ярлик зрадників було навішено радянською пропагандою (і не скоро знято) на солдатів та офіцерів, що потрапили в полон.
 |
| Зірка на 481 ДОТі. Фото Максима Мельникова |
Укріпрайони західного кордону
Впродовж 1929-1941 років уздовж західного кордону СРСР будувалися укріпрайони. Укріпрайон – це смуга місцевості, обладнана системою довготривалих і польових фортифікаційних споруд, підготовлена для тривалої оборони спеціально призначеними військами у взаємодії із загальновійськовими частинами і з’єднаннями. Укріпрайони повинні були прикрити основні стратегічні напрями і стримати ворога до підходу і розгортання основних сил Червоної Армії.
На території України вздовж старого державного кордону СРСР (до 1939 року) в 1929-1939 рр. були побудовані: Ізяславський, Кам’янець-Подільський, Коростеньський, Летичівський, Новоград-Волинський, Могилів-Ямпільський, Остропільський, Проскуровський, Старокостянтинівський і Шепетівський укріпрайони. Крім того, навколо Києва під першим номером (УР-1) був побудований однойменний укріпрайон. Всі вищеперелічені укріпрайони входили до складу так званої “Лінії Сталіна”. У свою чергу, в 1939-1941 роках уздовж нового державного кордону було побудовано шість укріпрайонів: Володимир-Волинський, Любомльський, Перемишлянський, Рава-Руський, Струмилівський і Чернівецький, які ще називають “Лінією Молотова”.
Всі укріпрайони мали різну кількість оборонних споруд, протяжність по фронту і глибину. Так, наприклад, могутній Коростеньський УР з 455 довготривалими оборонними спорудами мав протяжність по фронту – 185 км. і глибину 1-2 км. За кожним УР закріплювалися кулеметні батальйони, які в довоєнний час несли службу з охорони дотів, а у військовий – складали гарнізони довготривалих оборонних споруд.
КиУР. Фото Андрія Волкова
Історія створення і загальна характеристика Київського укріпрайону
Київський укріпрайон (скорочено КиУР) будувався протягом 1929-1935 років. Першим комендантом КиУР був П.Є.Княгицький. КиУР охоплював Київ напівколом, спираючись флангами на р. Дніпро. Його перша смуга проходила на півночі і заході від сіл Бірки і Демидів уздовж правого берега р. Ірпінь (природного протитанкового рубежу) до села Білогородка, потім повертала на південний схід до сіл Тарасівка, Юрівка, Кременище, Мриги. На півдні частина дотів була вписана в залишки стародавнього “Змієвого валу”.
 |
| ДОТ №151 врізаний у товщу Змієвого валу. Фото Романа Маленкова |
КиУР ділився на 14 батальйонних районів з різною кількістю оборонних споруд. Загальна протяжність переднього краю Київського укріпрайону склала 85 кілометрів, глибина оборонної смуги – до 5 км. Всього було побудовано 217 довготривалих вогневих (огневых) точок (дотів). Вогневі точки об’єднувалися в опорні пункти по 6-15 дотів.
Головним чином, будувалися кулеметні доти на 1-4 амбразури. Для підсилення оборони, через 4-5 кулеметних доти, зводилися довготривалі артилерійські споруди – напівкапоніри на дві гармати, які будувалися для фланкування великих заплавних ділянок річок, або стаціонарні артилерійські позиції типу ТАУТ. Крім того, були побудовані командні пункти (на деяких встановлювалися 1-2 бронеколпаки з товщиною броні до 200мм), майданчики для встановлення кулеметів, укриття для людей і боєприпасів.
Найкрупнішою і найбільш складною в інженерному плані спорудою КиУР був підземний командний пункт (далі – КП) завглибшки 65 метрів, побудований у Святошино. Цікаво, що за деякими відомостями дослідників, німці за два з гаком роки окупації Києва КП так і не знайшли.
Доти будувалися із залізобетону. Товщина стін дотів сягала 150 см. Цікаво, що в роки будівництва КиУР вантажних машин було мало, і десятки тонн будівельного матеріалу (піску, щебеня, дерева і т.д.) підвозились до майбутніх дотів гужовим транспортом. Спочатку весь цей матеріал концентрувався на станції Жуляни, при якій розміщувався штаб по будівництву КиУР.
 |
| Розташування споруд КиУР |
Довготривалі вогневі точки мали багатогранну або округлу форму. Конструкція дотів припускала наявність залежно від типу: казематів для озброєння, приміщень для гарнізону, складських приміщень, допоміжного устаткування (фільтровентиляційних установок, дизель-генераторів). Між дотами іноді прокладалися підземні галереї. Більшість дотів мали автономну систему водопостачання (артезіанські свердловини). Амбразури дотів закривалися броньованими заслінками.
Входи в доти, зазвичай, влаштовувалися в тильній стіні у вигляді П-подібного залізобетонного коридору (“сквозняку”) з невеликою амбразурою для ручного кулемета і перегородкою, що захищала гарнізон від ударної хвилі. Були також запасні виходи (отвори, лази). Входи закривалися залізними гратами, у внутрішніх приміщеннях встановлювалися масивні, оббиті залізом двері.
Доти ретельно маскувалися під місцевість, житлові і господарські споруди, на деяких встановлювалися маскувальні сітки.
Озброювалися кулеметні доти переважно станковими кулеметами “Максим” (зразка 1910 року) на спеціальних поворотних рамах і ручними кулеметами “ДП” (зразка 1927 року). Артилерійські доти і польові артилерійські позиції були озброєні 76-міліметровими гарматами на капонірному лафеті (зразка 1902 року).
Гарнізони дотів (залежно від типу) складали 5-16 чоловік під командуванням лейтенантів.
Найбільше розповсюдження в КиУР мали одноповерхові 3-х амбразурні доти типу “М2”, пристосовані для ведення фронтального вогню, які через невеликі розміри не мали житлового приміщення для гарнізону (гарнізон знаходився в доті тільки під час бою) і великого запасу боєприпасів. Також широке розповсюдження мали одноповерхові і двоповерхові доти типу “Б” (на нижньому поверсі розміщувалися приміщення для гарнізону, склади і допоміжне устаткування) з декількома бойовими казематами. Для ведення фланкуючого (бічного) вогню по супротивнику, що прорвався, будувалися 1-2 кулеметні доти, за своєю конструкцією – капоніри і напівкапоніри.
 |
| Один із казематів ДОТу №205 “Мала фортеця”. Фото Романа Маленкова |
За індивідуальними проектами було побудовано 4 доти типу “Міна”, які становили групу казематів, сполучених між собою підземними галереями (наприклад, дот №205 “лейтенанта Вєтрова” мав 5 кулеметних казематів, які були вписані в пагорб і з’єднувалися між собою складною системою підземних ходів).
Доти в бою
Півмісяця, відрізані від наших військ, бійці вели тут поєдинок з ворогом”, – розповідав колишній учасник оборони Києва К.І.Односум. “Мій окоп знаходився недалеко від доту. Я бачив, як наші кулеметники, що займали дот, відбивали атаки гітлерівців. Фашисти кидали проти них все нові сили. Але кулеметний вогонь моїх сусідів був нещадним. Тоді гітлерівці вдалися до вогнеметів. Здавалося, горіла сама земля”. Так бився героїчний гарнізон доту № 211 (за іншими нумераціями 210 або 100), який, кажуть, чинив опір німцям чи не до середини грудня 1941 року і був живцем замурований в своїй бетонній “фортеці”
Після приєднання в 1939 році західноукраїнських областей до території СРСР і, як наслідок, перенесення межі на захід, КиУР був законсервований. Озброєння дотів було передане укріпрайонам, що будувалися на новому кордоні, або було демонтоване і зберігалося на складах.
Враховуючи важку обстановку, що склалася в перші дні війни, 24 червня 1941 року командувач Південно-Західним фронтом генерал-полковник М.П.Кирпонос дав директиву про формування частин КиУР, відновлення устаткування і озброєння дотів, будівництво оборонних рубежів. На будівництві оборонних споруд одночасно працювали десятки тисяч мешканців Києва. Німецька авіація, що мала у той час повну перевагу в повітрі, безкарно здійснювала нальоти на беззахисних людей, зайнятих зведенням оборонних укріплень.
 |
| ДОТ №402 у селі Білогородка. В його підземних галереях знімали фільм “Штольня”. Фото Романа Маленкова |
Зусиллями цивільного населення і військових вдалося до 10 липня 1941 року привести в бойову готовність першу смугу УР. Об’єм робіт, виконаних практично за два тижні, був вражаючим. Впродовж 30 км. по фронту було вирито протитанкові рови, створено близько 15 км. інших протитанкових перешкод, для зміцнення оборони було збудовано близько 750 дзотів (дерево-земляних вогневих точок), розчищені сектори обстрілу перед дотами, встановлені дротяні загороди, заміновані підступи до р. Ірпінь. Для зміцнення першої смуги оборони в гирлі р. Ірпінь була споруджена гребля, внаслідок чого рівень води в річці піднявся майже на 2 метри. Була затоплена вся заплава; ширина річки сягала 700-1100 м, а глибина по руслу – майже 4 м. Іншими словами, місцевість навколо річки стала непрохідною для німецьких танків.
За короткий проміжок часу в основному вдалося встановити необхідне озброєння і устаткування дотів. Близько 20 дотів через брак кулеметів взагалі не було озброєно.
На початку липня командний склад КиУР був замінений досвідченими бойовими командирами, що прибули з Рава-Руського укріпленого району. Колишнього його коменданта – полковника Ф.С.Сисоєва – призначили комендантом Київського укріпрайону.
Перші бої для дотів почались 11 липня 1941 року на західних підступах до міста. З німецькими танками, що наступали по Житомирському шосе, билися доти Центрального опорного пункту (№№ 408, 409, 410, 411, 412). Необхідно відзначити, що в той важкий час на позиціях КиУР знаходилися нечисленні штатні підрозділи укріпрайону (3 кулеметних батальйони) разом з кількома артилерійськими та протитанковими дивізіонами, курсантським артполком, полком НКВС, танковим полком без танків і кількома стрілецькими батальйонами. У другій і третій лінії оборони були розміщені слабко озброєні загони народного ополчення.
 |
| Спуск у галереї 402-го ДОТу (“Штольня”). Фото Романа Маленкова |
На другий день боїв німці перенесли основний удар в район села Білогородка. Танки не змогли подолати затоплену заплаву р. Ірпінь, а мотопіхота була зустрінута вогнем частин КиУР за підтримки Білгородського опорного пункту (№№ 379, 382, 384, 402, 403).
Командування Південно-Західного фронту, розуміючи хиткість становища КиУР і маючи наказ не залишати місто Київ, постійно підсилює поповненнями укріпрайон. 13 липня німці перекидають свої основні сили в район села Романівка. Німців зустрічають вогнем доти №№ 427, 428, 429, 430. Фашисти, зустрівши добре організовану оборону, розуміють, що першою хвилею атаки Київ їм не захопити.
31 липня – 1 серпня 1941 фашисти силами 7 піхотних і однієї танкової дивізії починають наступ на південній ділянці оборони від села Тарасівка до хутора Мриги. У бій вступають практично всі довготривалі вогневі точки 28 окремого кулеметного батальйону. Доля дотів була різною і в більшості випадків так і залишиться невідомою. Доти № 205 (Вєтрова), № 131 (Якуніна) і багато інших опинилися в повному оточенні. Доти №№ 121, 127, 179 німці підірвали разом з гарнізонами. Особовий склад дотів №№ 101, 104, 183 загинув в боях.
Єдина суцільносталева вогнева точка (№ 131), в якій билися 11 бійців під командуванням лейтенанта Якуніна, відбивалася практично до останнього патрона. За спогадами очевидців, гарнізон доту був знищений, швидше за все, трофейними радянськими вогнеметними танками. Дот № 102, що знаходився східніше села Мриги, віддав перевагу героїчній смерті над німецьким полоном і був підірваний зсередини. Гарнізонам кількох дотів вдалося вирватися з оточення, а дот № 205 лейтенанта Вєтрова після десятиденних боїв в оточенні був деблокований і бився до кінця оборони Києва.
 |
| Один із входів до “Штольні”. Фото Романа Маленкова |
5-6 серпня 1941 року німці прорвали першу лінію оборони, і 8 серпня були вже в районі Жулян, Голосіївських висот і Лисої гори. Кадрові частини і ополченці, які постійно поповнювалися, і, на той час, досягли чисельності приблизно 86 тис., могутнім контрнаступом відкинули німців від Києва.
Цікаво, що при штурмі КиУР фашисти використовували трофейну артилерію і техніку, у великій кількості захоплену при відступі Червоної Армії від західних кордонів. Радянські далекобійні гармати крупних калібрів (від 122 до 203 мм) і важкі танки КВ у той час не мали аналогів в німецькій армії. Дальність трофейних гармат (15-20 км.) дозволяла фашистам обстрілювати безпосередньо місто. Важкі танки КВ-2 з 152 мм гаубицею розроблялися радянськими конструкторами саме для придушення довготривалих вогневих точок, деякі з них навіть застосовувалися під час Фінської війни.
Оговтавшись від невдачі у південному секторі, німці 24 серпня досягли північних рубежів КиУР, таким чином, створивши суцільний фронт облоги укріпрайону. Вони неодноразово намагалися переправитися через Ірпінь. Атаки відбивалися дотами 161 окремого кулеметного батальйону і стрілецькими підрозділами в районі сіл Мощун, Гута-Межигірська та інших місцях.
Запеклий опір, що здійснювався 37-ою армією, до складу якої входили всі частини Київського укріпрайону і п’ять стрілецьких дивізій, змусив німецьке командування відтягнути частину сил групи армій “Центр” і зробити глибокий обхід КиУР з півночі і півдня. Командувач 2-ою танковою групою генерал Гудеріан – ідеолог німецьких бронетанкових військ, категорично не бажав знімати свої танки з головного московського напряму, але рішення Гітлера направити танки в обхід Києва потрібно було беззастережно виконувати.
У тил захисникам Києва і всього Південно-Західного фронту рухалися дві німецькі танкові групи Клейста і Гудеріана з чотирьох, що у той час знаходилися на Східному фронті, тобто половина фашистських танків. Генерал Кирпонос, розуміючи загрозу оточення військ КиУР, неодноразово відправляв донесення в Ставку з проханням про відведення військ від Києва.
ДОТ №138 біля села Лісники. Фото Максима Мельникова
В середині вересня німецькі танкові групи з’єднались в районі Лохвиці (Полтавська область), внаслідок чого 4 радянських армії, зокрема 37-а, були оточені. Фашисти почали свій останній наступ на нечисленних захисників міста (частина підрозділів 37-ої армії була виведена зі складу оборонців для ліквідації угрупування німців, що переправилися через Дніпро в районі села Окуниново). Німцям вдалося форсувати на північній ділянці КиУР річку Ірпінь, внаслідок чого наступного дня були захоплені Пуща-Водиця і Вишгород. Наказ Верховного Командування про відведення від Києва військ був відданий вночі 17 вересня 1941 року. Практично ж, війська почали відводити за Дніпро лише 19 вересня – в той час, коли німці вже входили до Києва. Таким чином, героїчна оборона Києва тривала 71 день.
Пошарпані в боях, розчленовані німецькими танками на окремі групи частини Південно-Західного фронту намагалися вирватися з оточення. Без пального було покинуто техніку, закінчувалися боєприпаси. Зустрічні деблокуючі удари радянських військ не приносили бажаного результату. Багатьом із захисників Києва так і не судилося вирватися з Супійських та Трубіжських боліт, а тих, хто не прийняв смерть, чекав довгий німецький полон.
20 вересня в бою біля хутора Дрюківщина (Полтавська область) загинув командувач Південно-Західним фронтом генерал-полковник М.П.Кирпонос.
За підрахунками військових істориків тільки під Києвом німці втратили близько 100000 чоловік убитими і пораненими. Тривала і наполеглива оборона Києва зіграла важливу роль у зриві німецького плану “блискавичної війни” і затримала наступ фашистів на Москву.
Подорожі по дотах КиУР
 |
| Розташування споруд північної частини КиУР |
Північна частина КиУР (доти 161 окремого кулеметного батальйону)
Маршрут: Лютіж-Гута Межигірська
Свою розповідь почну з опорного пункту “Гута Межигірська”, до дотів якого ми зробили 3 поїздки в різний час. Район між р. Ірпінь на заході, трасою Іванків-Київ на сході і дорогою між населеними пунктами Гута Межигірська (далі – Гута) і Лютіж, мені знайомий давно по “вилазкам” за грибами. Цікаво, що знаходячись, як я потім зрозумів, всього в кількох кроках від добре замаскованих в лісі дотів, я навіть не здогадувався про їх існування.
Пройшовши кілометра 3 від Лютіжа по дорозі на Гуту, зліва легко знайти зруйнований кулеметний дот (№ 565). Кількість амбразур (швидше за все – 3) складно визначити. Всякому, хто побачить цю довготривалу вогняну точку, вона запам’ятається хіба що величезною кількістю сміття, очевидно привезеного жителями довколишніх сіл. Руїни наступного об’єкту КиУР (дот № 551) зростають перед нами прямо в центрі села Гута Межигірська. Побачивши, що ми фотографуємо його, декілька місцевих жителів з розумінням хитають головами і діляться знаннями про те, що розібрати його на будівельні матеріали практично неможливо.
 |
| ДОТ №553 |
На околиці Гути насилу знаходимо добре замаскований (вписаний й підошву тераси) дот (№ 553), побудований за індивідуальним проектом. Довготривала вогнева точка колись була командно-спостережним пунктом 161 окремого кулеметного батальйону. До наших днів добре зберігся двохамбразурний кулеметний каземат, потрапити в який можна через запасний напівзасипаний колодязеподібний лаз. Пересуватися всередині можна тільки рачки, причому ризикуючи порізатися битим склом. Основний вхід колись знаходився на вершині пагорба у зруйнованій командно-спостережній споруді з двома броньованими баштами. Башти спостереження і кулеметний каземат з’єднувалися між собою вертикальною штольнею і галереєю. Сьогодні вони частково засипані, і можна пройти тільки метрів 15 галереї, яка в одному місці погрожує зруйнуватись. У доті добре збереглися оббиті залізом двері, заслінки на амбразурах і дерев’яні елементи кулеметних станків. З того місця, де сьогодні знаходяться руїни командного пункту, відкривається прекрасний краєвид меліорованої заплави Ірпеня.
 |
| Засипана галерея ДОТу №553. Фото Андрія Волкова |
Наступний дот (№554) знаходиться приблизно у 800-х метрах на північ від околиці Гути Межигірської. У лісі добре простежується лінія окопів, що оперізує зручну для оборони висотку та часто перетинається ярами. Дот є одним з двох порівняно добре збережених артилерійських напівкапонірів КиУР. На жаль, з внутрішнього оснащення уціліло не багато. Можна побачити артезіанську свердловину, двері, що самотньо лежать перед дотом, та інші дрібні деталі.
У 400 метрах на північ від артилерійського доту можна побачити одноповерховий кулеметний трьохамбразурний дот, що добре зберігся (№ 555). Довготривала вогнева точка знаходиться в мальовничому і, що важливо, добре прорідженому лісі, з прекрасним виглядом на заплаву Ірпеня. Невідомими людьми він був пофарбований в зелений колір. Крім того, відновлено ходи сполучення біля доту. З внутрішнього оснащення доту запам’яталася вентиляційна труба, на жаль, без запірної кришки.
У 700 метрах північніше і на захід від доту № 555 знаходяться два повністю зруйнованих (швидше за все нашими відступаючими військами) кулеметних доти. Перший дот (№556) запам’ятався викладеними на шматку бетонної стіни іржавими і, мабуть, не потрібними для шукачів знахідками. Поглянувши на дот № 564, можна уявити, якої страшної сили був вибух, що зруйнував його. Один з фрагментів доту, який важить не менше тонни, знаходиться на відстані метрів двадцяти від нього. Немов на згадку про героїчні події тих днів, біля доту в травні квітне сон-трава.
Остання з оглянутих в опорному пункті “мала” довготривала вогнева точка знаходиться приблизно в кілометрі південніше села Демидів біля лінії електропередач. Трьохамбразурний кулеметний дот, на відміну від інших довготривалих споруд опорного пункту, що збереглися у хорошому стані, має один бойовий каземат, тобто всі три кулемети знаходяться в одному приміщенні.
 |
| ДОТ №551. Фото Андрія Волкова |
Північна частина КиУР (доти 161 окремого кулеметного батальйону)
Маршрут: Гостомель – Горенка – Мощун
По дотах, які раніше прикривали Варшавську дорогу в районі Гостомельського моста через р. Ірпінь, а також ділянку між селами Горенка і Мощун, я вирішив зробити маршрут на велосипеді. Пересувний засіб дозволив за один день охопити територію, яку навряд чи можна пройти за той же час в пішому порядку. Разом з тим, були труднощі з пересуванням по лісу, який “радував” густим підростом дерев і кущів (велосипед в основному доводилося носити на руках).
Перший зруйнований кулеметний дот (№ 478) можна побачити приблизно в 400 метрах південніше Гостомеля біля Варшавської траси. У наш час дот використовується придорожньою шашличною у якості ями для сміття.
У 400 м на південь від моста через р. Ірпінь, на пагорбі, що підноситься над дорогою і селом, знаходиться великий (тип Б) чотирьохамбразурний двоповерховий командно-спостережний дот. У тильній частині доту є дві амбразури для прикриття входу в споруду. На другому поверсі, де розміщувалися кімната для відпочинку гарнізону і допоміжне устаткування, ще можна побачити трубу артезіанської свердловини. У казематі на підлозі лежать бронедвері. В цілому, дот у гарному стані зберігся до наших днів. У теплу пору року він виглядає дуже вражаюче, хоч і заростає чагарниками і високою травою. На жаль, сьогодні довготривала споруда засипана різного роду сміттям і битим склом, стіни вкриває шар сажі від “піонерських вогнищ”. Кожного, хто ризикне досліджувати внутрішнє приміщення доту, можуть чекати не завжди приємні несподіванки.
 |
| ДОТ №483. Фото Андрія Волкова |
На північний захід від вищеописаного доту, прямо між будинками сільської вулиці, розташований трьохамбразурний дот (№ 483), який безпосередньо прикривав мостовий перехід через річку. Господарі довколишніх садиб відокремили частину довготривалої споруди огорожею. Крім того, вхід повністю закладений цегляною кладкою так, що побувати усередині доту немає ніякої можливості. Південна, від річки, частина доту має сліди обстрілів. Цікаво, що на даху доту збереглася запірна кришка (деталь, що рідко зустрічається), яка, скоріше за все, закривала вентиляційну трубу.
Напівзруйнований трьохамбразурний дот № 484 є, на мою думку, одним з найбільш фотогенічних. Він розташований приблизно в 700 метрах на південь від околиці с. Горенка, неподалік від однойменної каналізованої річечки та озера, що, здається, утворився на місці піщаного кар’єру. Товщина стінок досягає 1,5 метри. Руїни тильної частини доту чимось мені нагадують стародавні культові споруди індіанців майя з півострову Юкатан.
Наступну довготривалу вогняну точку (№ 501) я довго шукав на північно-західній околиці села Горенка. Знайшов її випадково між двома садибами, проїжджаючи мимо на велосипеді. Оскільки дот знаходиться за огорожею приватної власності, побачити його зблизька мені не вдалося. Здалеку видно, що це, швидше за все, трьохамбразурний кулеметний дот. На даху доту можна розгледіти вентиляційну (із запірною кришкою) та антенну труби, а також залізні кільця для кріплення маскувальної сітки.
 |
| ДОТ №481. Фото Андрія Волкова |
Решта з відвіданих мною дотів знаходилися в лісі між селами Горенка і Мощун. Перший, трьохамбразурний, дот (№ 502) знаходиться у практично непролазних нетрях. Дот повністю заріс мохами і має екзотичний, можна сказати навіть таємничий вигляд. На тильній стіні час ще не стер нерозшифроване скорочення “МЮД” і римську цифру “ХVІІ”. Вхід у дот колись був повністю засипаний піском, а амбразури замуровані (з якою метою не зрозуміло). Невеликий лаз (“нора”) був відкопаний, судячи з усього, не так давно. Усередині доту добре збереглися броньовані двері з ручкою та труба артезіанської свердловини. Із стелі звисають сталактити. На даху, як і в 501 доті, залишилися залізні кільця і вентиляційна труба.
Несподівано, якраз в той момент, коли я намагався разом з фотоапаратом по-пластунськи пролізти у вузький отвір, що замінює вхід, до доту вийшли грибники. Глава родини став розповідати синові про дот, і, немов “підбадьорюючи” мене, пояснив, що в дот лазити не варто, адже там можуть бути змії.
 |
| ДОТ №484. Фото Андрія Волкова |
Трохи вище, на пагорбі, метрах в двохстах у північно-західному напрямі від доту “МЮД”, стоїть трьохамбразурний кулеметний дот (№ 503), який, мабуть, прикривав фланги і тил вищеописаної довготривалої споруди. Дві амбразури і вхід у дот забетоновано. Потрапити всередину доту можна через невеликий трикутний лаз. У споруді збереглися залізні грати, якими закривався вхід. На даху, окрім труб різного призначення, можна побачити отвір, через який, швидше за все, проводилося буріння артезіанської свердловини. У бойовому казематі вражають бетонні “столи”, на яких кріпилися кулеметні станки.
Наступний командно-спостережний дот третьої роти 161-го окремого кулеметного батальйону (№ 504) я шукав двічі – навесні і восени. Безуспішно. Сподіваюся, що взимку мені все-таки пощастить його знайти і сфотографувати.
Останній в маршруті – напівзруйнований трьохамбразурний кулеметний дот, був знайдений в лісі, недалеко від південної околиці села Мощун. Запам’ятався він великою кількістю натічних форм на стелі каземату і розкуроченими амбразурами із залізними оголеними балками.
ДОТ №205 “Мала фортеця”. Фото Романа Маленкова
Південна частина КиУР (доти 28 окремого кулеметного батальйону)
Маршрут: Віта Поштова – Юрівка – Гатне
 |
| Південна ділянка КиУР |
Свою розповідь почну з дотів, які вдалося розшукати в селі Віта Поштова. Перший, чотирьохамбразурний двоповерховий дот (№ 179) типу “Б”, легко знайти біля дороги, що веде із вищезгаданого населеного пункту до села Круглик. Довготривала вогнева точка у гарному стані збереглася до наших днів. Всякого, хто захоче увійти до доту, зустрічає п’ятикутна зірка і грізний напис “СРСР”. У бойовому відділенні можна побачити кріплення під металевий кулеметний станок системи Юшина і ніші, в які вставлялися патронні коробки.
Нижній поверх, на який можна спуститися по залізних “скобах”, – частково затоплений (поряд з дотом знаходиться болото).
 |
| ДОТ №211 |
Другий кулеметний дот (№ 211) був побудований за індивідуальним проектом. Довготривала вогнева точка знаходиться біля Одеської траси, навпроти автобусної зупинки “Круглик”. Зруйнований бойовий каземат на 3 амбразури був вписаний в пагорб. Основний і запасний входи (розташовані в північній частині пагорба) сполучалися підземними ходами (галереями) завдовжки понад 100 метрів. Крім того, був колодязеподібний лаз, по якому можна було потрапити з підземного ходу на вершину пагорба, де знаходилися позиції гаубичної батареї. Галереї використовувалися не тільки як ходи сполучення – в них також влаштовувалися притулки для людей, складські приміщення, встановлювалося допоміжне устаткування. У підземних приміщеннях можна побачити залізні двері та повітреводи.
На згадку про героїчні дні війни біля доту були встановлені пам’ятник із зібраних в околицях зброї і боєприпасів та декілька пам’ятних знаків. Між селами Віта Поштова та Юрівка в лісі можна знайти зруйнований дот № 180. Він за своєю конструкцією, швидше за все, був капоніром (міг вести вогонь у два боки). Місцевість біля довготривалої вогняної точки розкопана вздовж і впоперек шукачами матеріальних свідоцтв ВВВ.
Наступні три доти, які знаходяться в с. Юрівка і її околицях, входили до опорного пункту “Крим”. Перший кулеметний дот (№ 201) знаходиться на південно-східній околиці села прямо між хатами.
До другого доту (№ 205) – командно-спостережного пункту 28 окремого кулеметного батальйону (командир – капітан І.Є.Кипаренко) – легко знайти дорогу, слідуючи дороговказам, встановленим у селі. Дот двоповерховий, з двома трьохамбразурними бронековпаками. До наших днів вони зберегли вм’ятини, залишені німецькими кулями і снарядами.
 |
| Один із казематів 205-го ДОТу |
Третій кулеметний дот (№ 205), лейтенанта Вєтрова, знаходиться на північній околиці Юрівки. Його ще називають “Малою фортецею”. Дот побудований за індивідуальним проектом і є наймогутнішою бойовою спорудою КиУР.
Дот складається з чотирьох одноамбразурних і одного двохамбразурного казематів, вписаних у пагорб. Каземати зв’язані між собою підземними галереями, протяжність яких складає близько 200 метрів. У підземних ходах, як і в доті № 211 (біля Одеської траси), були обладнані складські приміщення для продовольства і боєприпасів.
Під час генерального штурму КиУР, який почався 31 липня 1941 року, дот “Вєтрова” десять днів “бився” в повному оточенні. Коли гарнізон доту деблокували, місцевість навколо нього була майже повністю переорана воронками від німецьких снарядів і бомб.
У довготривалу вогняну споруду сьогодні можна потрапити через низький вхід. У галереях досить багато води, тому всім охочим поглянути на дот зсередини раджу прихопити з собою гумові чоботи.
 |
| Лейтенант Вєтров |
З вершини пагорба, на якому покоїться прах полеглих в боях за Київ, в наш мирний час відкривається прекрасний краєвид на стародавню Турову долину. Далі, у п’ятистах кроках в північно-східному напрямку від “Малої фортеці”, біля платного ставка, на високому пагорбі, можна знайти стаціонарну артилерійську позицію типу ТАУТ. Вона є відкритим бетонованим майданчиком з двома боковими нішами для снарядів. На жаль, до наших днів не зберігся навіть лафет від гармати.
Групу дотів від стаціонарної артилерійської позиції до села Гатне знайти не вдалося. Дачні ділянки, що непомірно розрослися, і престижні котеджні містечка немов поглинули їх. Хто знає, можливо взимку нам повезе більше.
Південна частина КиУР (доти 28 окремого кулеметного батальйону)
Маршрут: Лісники – Ходосівка – Кременище – Круглик
Місцевість виявилась досить насиченою оборонними спорудами КиУРа, тому нам довелося розбити маршрут на два дні. Хоча навіть після двохденних блукань околицями Лісників, Ходосівки, Кременища та Круглика ми не змогли відвідати усі доти даної ділянки.
Перший дот, який ми побачили (№126), знаходився відразу за південно-східною околицею села Лісники. Від споруди залишились лише стіни. За десятибальною шкалою зруйнованості цьому доту я дав би 5 балів. Оглянувши руїни, ми визначили, що дот був трьохамбразурний одноповерховий. Хоча біля однієї із стін збереглися залишки скоб драбини, що вела колись кудись вниз – можливо на нижній поверх, який зараз повністю засипаний. Поряд із залишками доту ентузіасти-пошуковці спорудили із старих дерев’яних дверей простенький стіл та лавочки.
 |
| Споруди ДОТа №205 |
Наступною нашою ціллю був дот № 138, який на усіх картах пошуковців був зображений як цілий, трьохамбразурний. Але знайти його виявилось нелегкою справою. Натомість ми натрапили на більш віддалений дот № 137, який виявився повністю зруйнованим. Поряд із залишками споруди стоїть пам’ятний знак: “Тут в серпні 1941 року загинули солдати 28-го окремого кулеметного батальйону”. Неподалік від доту, на пагорбі, збереглися руїни піонерського табору із безголовим гіпсовим Леніним в центрі.
На пошуки 138-го доту ми потратили майже годину. Мабуть, і німцям нелегко було знайти цю заховану серед зарослих лісом пагорбів та балок споруду. А можливо вони її не сильно й шукали, і саме тому вона до наших днів достояла майже цілою та неушкодженою.
 |
| ДОТ №129. Фото Максима Мельникова |
Дот № 138 трьохамбразурний. Крім основного, довгого й доволі просторого входу (без “сквозняку”), залишився ще й запасний лаз із залізною драбиною. Всередині дот також зберігся непогано. Приміщення, в яких уціліли навіть гачки на стінах, здалися нам охайними та навіть затишними.
До наступного доту (№ 127) ми прямували через ліс (кілометра півтора на південний схід). Ця споруда виявилася однією з наймальовничіших та найзагадковіших в усьому КиУРі. Хоча підійти до неї ближче ніж на 30 метрів не було ніякої можливості. Справа в тому, що 127-й дот збудували практично у заплаві річки Сіверка, біля підніжжя схилу глибокої балки. В повоєнні роки в балці спорудили ставок, який затопив нижню частину частково зруйнованої двоповерхової споруди, тому зараз до неї можна дістатись лише човном. Але навіть здалеку дот, що здіймається над спокійною водною гладдю, виглядає гордо й велично.
На п’ятсот метрів західніше 127-го розташовано 128-й дот. Ця трьохамбразурна двоповерхова споруда виявилась зруйнованою лише частково, хоча ми чекали гіршого. Потужним вибухом розломило метрової товщини дах доту на дві частини, які, обпершись одна на одну, продовжують вкривати споруду. На стелі утворились невеликі натічні форми – сталактити.
ДОТ №151. Фото Романа Маленкова
На схилах долини Сіверки розташовано дуже багато дотів, причому з десяток цих споруд були збудовані безпосередньо на березі річки. Серед них чи не найкраще зберігся 129-й двохамбразурний кулеметний капонір з п’ятикутною радянською зіркою, який розташований метрів на 400 західніше 128-го доту. Споруда повністю чорна – найвірогідніше, вкрита шаром сажі від пожежі. Коли відбулась ця пожежа – нам достеменно дізнатись не вдалось.
130-й дот напівзруйнований. Він стоїть відносно недалеко від 129-го. Колись ця величезна споруда була двохповерховою, але потужний вибух розніс дах та провалив підлогу між верхнім та нижнім поверхами. Всюди з розтрісканих стін доту стирчить арматура, що скріплювала колись товстелезні бетонні блоки.
 |
| ДОТ №128. Фото Романа Маленкова |
Паралельно лінії розташування 128, 129 та 130-го дотів простежуються залишки розчленованого окопами стародавнього “Змієвого валу”, по якому, за проектом КиУРа, повинна була проходити так і не збудована залізниця. Саме тому вал прорізають численні дренажні тунелі. Тунелі ці було збудовано з каменю і бетону. Зараз їх не так вже й легко знайти у лісових хащах. Те ж саме стосується і напівзруйнованого доту № 132 – його ми так і не знайшли.
Дот № 131 стоїть поміж сільськими городами села Кременище (на східній його околиці). Він двохповерховий, причому другий поверх утворений великим бронековпаком з товщиною броні до 20 см. Нижній поверх повністю схований під товщею ґрунту, але саме в його стінці розташований вхід до споруди, виконаний зі стандартним “сквозняком”.
 |
| Лейтенант Якунін |
Гарнізон 131-го доту під керівництвом лейтенанта Якуніна навіть у повному оточенні чинив запеклий супротив наступаючим німцям. Противнику довелося застосувати вогнеметні танки, щоб затихли кулемети “Якунінського” доту. Усі захисники споруди загинули. Поряд із дотом стоїть пам’ятний знак, який увіковічує подвиг кулеметників, а в центрі Кременища розташовано могилу лейтенанта Якуніна, сержанта Максимова та тринадцяти невідомих воїнів, над якою височіє пам’ятник – бронзова фігура солдата.
 |
| Бронековпак ДОТа №131 лейтенанта Якуніна у селі Кременище. Фото Романа Маленкова |
До наступного доту (№ 151) потрібно було йти лісом, вздовж “Змієвого валу”. Пройшовши кілометра два у західному напрямку, ми уперлись в широчезну просіку, на якій височіли опори ЛЕП. На просіці вал був зруйнований, але до уцілілої східної його частини була прибудована грандіозна споруда – віадук. Точніше чотири його опори. Цей віадук повинен був стати частиною майбутньої залізниці та сполучати ділянки “Змієвого валу”. Але консервація КиУР не дозволила спорудити залізницю, тому віадук так і не добудували.
Опори віадука складенні з величезного каміння і мають висоту метрів 15. В цілому споруда непогано збереглася і виглядає дуже ефектно.
За просікою вал продовжився, і ми далі попрямували вздовж нього, щоб через деякий час побачити ще одну ефектну і гарно збережену споруду – дот № 151. Неподалік від неї розмістилось лісництво, а сама споруда виявилась врізаною у вал, причому вхід – з одного боку, а трьохамбразурний каземат – з іншого. Вхід з казематом сполучується довгим (близько 10 метрів) тунелем. Каземат зберігся відносно гарно, навіть броньовані двері та залізний кулеметний станок ще не стали здобиччю брухтошукачів.
 |
| Численні віадуки повинні були з’єднувати залізницю яку будували навколо КиУР. Але так і недобудували. Фото Романа Маленкова |
Досить довго нам довелося шукати 152-й артилерійський дот, який став останнім у маршруті. А виною довгим пошукам стали карти, виконані пошуковцями, на яких 152-й було зображено практично в центрі Круглика, поряд з дорогою Хотів – Іванковичі. Але довготривалої споруди ми на цьому місці не виявили, причому навіть місцеві жителі стверджували, що ніякого доту тут ніколи не було. Спантеличені, ми попрямували до головного орієнтиру – “Змієвого валу”, адже згідно з позначеннями на одній із карт, артилерійський дот був врізаний у це стародавнє земляне укріплення. Гарно побродивши біля валу, а потім біля Круглицьких ставків, ми вже не надіялись знайти споруду, коли раптом, попід дорогою Ходосівка – Віта Поштова, побачили табличку “Дот № 176”. За нашими даними 176-й був двохамбразурним та майже повністю зруйнованим. Спочатку все вказувало на те, що це він і є, але, пройшовши трохи далі від дороги по залишкам “Змієвого валу”, ми побачили напівкапонір з величезними артилерійськими амбразурами. Отже, це і був 152-й дот. Чому його назвали 176-м невідомо.
Недобудований залізничний шляхопровід біля села Круглик. Фото Романа Маленкова
Доля довготривалих вогневих точок в наші дні і перспективи в майбутньому
Ті доти, які не були зруйновані відступаючими частинами Червоної армії і наступаючими фашистами, а також бурхливою господарською діяльністю післявоєнного періоду, можна побачити і сьогодні. Чомусь згадується безкрайнє “Київське море”, що затопило село Бірки з частиною довготривалих вогневих точок однойменного опорного пункту, а також дачна (котеджна) забудова територій під Києвом, що зробила неможливим доступ до деяких дотів. Хтось скаже: “А кому вони потрібні, що в них цінного, стоять собі бетонні розвалини, роби з ними, що хочеш”. Само собою, так у наш час і виходить: замість того, щоб охороняти “безмовні пам’ятники” нашої героїчної історії і виховувати на прикладі солдатів і командирів, що билися в дотах і біля них, своїх нащадків, наш сучасник завалює довготривалі вогневі точки всіляким будівельним і побутовим сміттям, піском, битим склом і використаними шприцами, розводить в них вогнища і займається настінним розписом, розкрадає внутрішнє оснащення і розкопує території у пошуках “скарбів” Великої Вітчизняної війни (далі – ВВВ). Декілька дотів “плином часу” закинуло в межі сільських дворів. Деякі з них являють собою якби продовження огорожі, що розмежовує присадибні ділянки, і зовсім вже “повезло” довготривалим вогняним спорудам, біля стін яких були зведені “капітальні” будівлі під кодовою назвою “туалет” або обладнана вигрібна яма.
 |
| ДОТ №581 у селі Лютіж нині напівзатоплений водами Київського водосховища. Фото Андрія Волкова |
Титанічні зусилля дослідників історії ВВВ із створення меморіального комплексу просто неба “Пояс бойової слави міста-героя Києва” сьогодні не підтримуються владою. Хоча, в різні роки в районі Житомирського шосе і села Мриги ентузіастами-дослідниками були облаштовані перші ділянки “Поясу слави (розчищені деякі доти, встановлені таблички і пам’ятні знаки, виконані інші роботи). Смію сподіватися, що коли-небудь доти поставлять на державний облік і охоронятимуть як історичні пам’ятники, також, у свою чергу, виділятимуться (не тільки до “круглих” дат) гроші на відновлення і підтримку в належному стані пам’ятних табличок і місць поховань загиблих захисників Києва. Прикладом для наслідування може бути передовий досвід відновлення пам’ятників військової фортифікації наших північних сусідів – білорусів, які в 2005 році створили на місці ділянки Мінського укріпрайону історико-культурний комплекс “Линия Сталина”.
Поза сумнівом, доти навіть в сучасному стані є цікавими туристичними об’єктами. І вони, окрім дослідників з пошукових загонів і місцевого населення, стали відвідуватися туристами, що скористалися турами “вихідного дня” деяких туристичних фірм. Можете повірити мені на слово, доти і шукати цікаво, і знаходяться вони часто у мальовничих місцях (у лісі, на березі річки або ставка) з прекрасним краєвидом. У вцілілих дотах ще можна побачити різні деталі внутрішнього оснащення (вхідні грати, масивні, оббиті залізом двері, артезіанські свердловини, заслінки і т.д.). Отже, всі охочі ознайомитися з об’єктами часів ВВВ “на доти”!
Автор Андрій Волков (маршрут Лісники – Ходосівка – Кременище – Круглик Роман Маленков)
При створенні маперіалу використано наступні джерела:
Ясєв Г.Є. Вартові героїзму і звитяги: Київський укріпрайон (УР-1)/Р.Г.Вишневський (заг.ред); Книга пам’яті України – місто-герой Київ, Київський міський історико-патріотичний клуб “Пошук”. – К.: Пошуково-видавниче агенство “Книга пам’яті України”, 2001.
“Оборона столиці України міста Києва від гітлерівських військ і її значення та вплив на бойові дії на радянсько-німецькому фронті у 1941 році / Ясєв Г.Є. “Героїчна оборона міста Києва 11 липня – 19 вересня 1941 року”.
Павлик В.С. Киевский укрепрайон: Документы, факты, свидетельства. – К.: Поисково-издательское агенство “Книга памяти Украины – город-герой Киев”, 2005.
История Киева. Том 3 / Н.И.Супруненко (отв.ред.). – К.: “Наукова думка”, 1985.
Моргун Ф.Т. Безсмертна душа України: Задовго до салютів: Правда про генерала Кирпоноса. Полтава: “Полтавський літератор”, 1995
