Знову ж, як і у пості про Антонівку можу сказати – Україна Інкогніта. Невже у наш час масового поширення інформації можуть бути такі куточки, практично невідомі широкому загалу, але в перспективі, достойні бути… не можу підібрати слів чим вони достойні бути. Вирішуйте самі. Отже село Линовиця, батьківщина нащадків шотландських баронетів та грузинських князів, а ще й російських святих. І це зовсім не жарти, такі села повинні притягувати до себе натовпи туристів: краєзнавців, літературознавців, мистецтвознавців, християнських паломників, але, чомусь, про них практично ніхто нічого не знає.
Надбрамна башта де Бальменів
Флігель в маєтку де Бальменів
Ще й досі не можу збагнути глибину історично-ландшафтознавчої філософії Линовиці: якесь, ще два тижні тому практично невідоме мені село, штопором вгризлося у корок свідомості, загострило цілу купу притуплених часом відчуттів. Шевченко, Кавказ, Бальмени, Шотландія, Святий, Жевахов, Грузія (знову Кавказ) ну і риба лин – усе це глибоко вкорінилося в Линовиці, і все це по дитячому близьке мені. Хоча може це я такий недолугий, і все набагато банальніше, але чомусь здалося, що якби я не заїхав у Линовицю – потужний пласт історії міг просто розчинитись у безхребетній сутності сучасного суспільства споживачів, від якого (й усіх оцих зомбуючих телешоу, куди спеціально відбирають виключно російськомовних низькоінтелектуальних героїв, щоб здавалося ніби українська мова це лише для радіодикторів і для депутатів, та й то не усіх) просто гидко робиться, й мабуть Бог дав нам сім’ю спеціально для порятунку від от отакої сірої буденності, а зовсім не навпаки… Щось я заплутався, треба якось впорядкувати свої думки. Отже…
З дитинства пам’ятаю, як моя мудра бабуся наголошувала: «Краще м’ясо – свинина, краща риба – линина». От я свято увірував, що лин – це якийсь суперделікатес, якого в Росі зловити було непросто, і коли його готувала баба, я малим був, смаку не розумів і не запам’ятав, а в дорослому віці кілька раз куштував лина – мулякою відгонить, як карась із дрібного старичного озера – воно й зрозуміло, лин риба придонна, любить у мулі колупатись – значить його потрібно якось вміти готувати, але чи збереглися ті старовинні рецепти? В моєму рідному місті лина ще й досі вважають кращою рибою, але не пам’ятаю коли й чув, щоб хтось його піймав у Росі. Не знаю чи ловиться він нині у Линовиці, та колись мабуть ловився гарно, тому й назву таку дали річці – «линовиця» – «лин ловиться», хоча чув я і про якогось там пана Линовецького, та то якась брехня. Від назви річечки назва перейшла і до села, яке у документах вперше згадується під 1629 роком.
В 17 столітті Линовиця вважалася хутором і належала родині Вишневецьких. Тут було всього 17 дворів. Селом Линовиця стала після того, як її купив протоієрей Іван Магерівський і заснував тут слободу. Сталося це у 1697 році. Потім, майже усе 18 століття село належало Скоропадським. У 1780 році його купив Іван Стоянович (генерал-майор, серб за походженням), але через рік відпродав половину села родині Башилових. Поміщиця Софія Башилова, у 1809 році вийшла заміж за графа Петра де Бальмена і з того часу історія села пішла по новому руслу. Линовиця із глухого села перетворилася на осередок культури. У 19 столітті маєток де Бальменів у Линовиці відвідали: Тарас Шевченко, Іван Котляревський, Євген Гребінка, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Нестор Кукольник, Іван Муравйов-Апостол, Лев Жемчужников та ін.
Флігель
Флігель маєтку де Бальменів на фото 1917 року. Фото надане Філіпом Поповим (Philippe POPOFF)
Колишня конюшня де Бальменів
Більшовики гарно постарались – від колись розкішного маєтку де Бальменів залишився цікавий флігель, зведений у кінці 19 століття в цегляному стилі (нині тут контора СТО ВАТ «Цукровик»), залишки парку (є кілька ефектних старезних сосен), будівля конюшні та романтичні руїни надбрамної башти, які і привели мене у Линовицю. Справа в тому, що кілька років тому, переглядаючи фотогалереї Панораміо від автора smyk, я відмітив собі цю цікаву споруду, хоча без жодних коментарів, а два тижні тому згадав про неї вирушаючи на південь Прилуцького району.
Садибний будинок де Бальменів на фото 1917 року. Фото надане Філіпом Поповим (Philippe POPOFF)
З перших прочитаних творів Вальтера Скотта я вподобав Шотландію. Шотландці мені чимось дуже нагадували українців (хоча б навіть тим, що після кожної виграної битви намагалися розійтися по домівках). Таку саму думку мабуть мав і Тарас Шевченко, коли після першої ж зустрічі із Яковом де Бальменом, вихідцем із давнього шотландського дворянського роду, міцно подружився із ним. Сталося це у Мойсівці на балу у Волховських. Де Бальмен був військовим і якраз перебував у відпустці. Щасливий випадок звів Якова із Тарасом. Тоді Шевченко ще не знав, про шотландське коріння нового друга, але пізніше довідався що Бальмени – це гілка легендарного шотландського клану Рамсей, який був відомим вже у 12 столітті. У 1625 році англійський і шотландський король Карл І дав родині баронетсво з прізвищем Рамсей Бальмен. У 1688 році разом із королем-вигнанцем Яковом ІІ Деодат Бальмен переїхав у Францію (саме там він отримав до прізвища приставку «де»). Після смерті короля він пішов служити турецькому султану, а вже від того перейшов у російське військо, перехрестився у православного й став називатись Богданом Адріановичем де Бальменом. Він загинув у 1741 році в битві із шведами під Вільманстрандтом, але встиг підтвердити собі графський титул й залишив після себе цілий рід. Цікаво що у Англії рід Рамсеїв Бальменів припинився у 1806 році.
Син Богдана Антон був видатним воєначальником, генерал-поручиком. Деякий час він керував окремим Кавказьким корпусом, який відіграв трагічну роль у житті одного з його онуків. Пізніше Антон де Бальмен був генерал-губернатором відразу двох губерній – Курської та Орловської. У Антона Богдановича було двоє синів – Олександр та Петро. Саме останній у 1809 році став власником половини Линовиці, одружившись із Башиловою. У них народилися дочка та двоє синів, один з яких і став кращим другом нашого Генія. На жаль дружили вони недовго.
Бальмен Яків Петрович де, граф (1813 — 1845) — офіцер, художник-аматор і письменник, автор кількох рукописних повістей, що за життя де Бальмена не були опубліковані. Шевченко познайомився з ним 29 червня 1843 р. у маєтку Т.Г. Волховської в с. Мойсівці і між ними швидко встановилися дружні взаємини. Вони часто зустрічалися, зокрема в товаристві В. Закревського. Поет гостював у садибі Бальменів у с. Линовиці на Пирятинщині того ж 1843 р. Разом із своїм родичем художником Башиловим де Бальмен ілюстрував виконаний ним рукописний альбом «Wirszy T. Szewczenka», написаних поетом до 1844 р. і переписаних польськими літерами, аби зробити їх приступними для читачів, що користувалися латинською графікою. Обидва художники виконали по 39 ілюстрацій. Де Бальмен, зокрема, ілюстрував поеми «Гайдамаки» та «Гамалія». Перед від’їздом на Кавказ улітку 1844 р. де Бальмен переслав альбом Закревському для передачі Шевченкові. Перебуваючи в діючій армії, був призначений ад’ютантом командира 5-го корпусу генерала Лідерса. Під час Даргинського походу, коли після зруйнування резиденції Шаміля Дарго російські війська відходили на старі позиції, корпус Лідерса, що рухався за авангардом і відірвався від основної колони, опинився у пастці, ущелина була перекрита завалом. Для встановлення зв’язку з головнокомандуючим і з метою розвідування ситуації, що склалася, генерал Лідерс вирядив свого ад’ютанта де Бальмена, який був убитий в сутичці з горцями в районі Шуанійських висот.
Для українців то була безглузда війна. Збереглися свідчення очевидців, що де Бальмен на Кавказі розчарувався в армії і зненавидів війну, особливо загарбницьку, коли бойові дії часто ведуться проти мирного населення, і коли воно, те населення настільки ненавидить загарбників, що навіть дитина може кинути ножа у спину солдата окупанта. Яків подумував про відставку, але не встиг… Лідерс був досвідченим керівником, але коли зрозумів, що загін відрізано й чеченці можуть оточити, почав відправляти своїх ад’ютантів на пошук зв’язку з Воронцовим… Тіло Якова де Бальмена так і не знайшли. Щоправда знайшли його сумку, в якій зберігався альбом із прекрасними малюнками солдатського побуту на Кавказі. Альбом передали до столиці, де ним зацікавився майбутній імператор Олександр ІІ. Альбом зберігся у архіві царської родини.
Тарас Шевченко сподівався на тривалу дружбу із Яковом де Бальменом – побратимом по духу. Але не склалося. Про смерть побратима Тарас довідався від Закревського, власника Березової Рудки. Поет був глибоко вражений безглуздою смертю. Він ходив як потороча й щось бубнив. Як виявилося пізніше, смерть друга надихнула Тараса на написання поеми «Кавказ» – одного з найглибших своїх творів. Твору, який ймовірно коштував поету десяти років життя дав життя своєю смертю Яків де Бальмен.
Яків де Бальмен (в юнацькому віці)
Глибшого за «Кавказ» твору в українській літературі не було й не буде. Відвідини Линовиці спонукали мене ще раз перечитати цю геніальну поезію, а прочитане дало зрозуміти, що я став старшим, і, чи то мудрості набрався, чи навпаки став дурнішим (як казала моя бабця – що з літ, то з розуму). Не знаю… але від деяких рядків «Кавказу» в мене мурашки бігли по тілу, а інші прошибали сльозу: «Невже це дійсно той самий Шевченко?». Але ж у школі він здавався зовсім іншим. Та це ж злочин вивчати «чурек і саклю» в такому юному віці.
«Чурек і сакля — все твоє,
Воно не прошене, не дане,
Ніхто й не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!.. На те письменні ми,
Читаєм Божії глаголи!..
І од глибо[ко]ї тюрми
Та до високого престола
Усі ми в золоті і голі.
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас…»
Як же схоже на сучасність – Москва і нині така ж. Невже так давно вона бомбила той нещасний Кавказ? Недавно, п’ять років лише пройшло. Але ладно, щастя що ми вже не причетні до цього, і якщо з’явиться новий Шевченко (не футбольний геній, а просто Геній), то не загибель друга в далекій Ічкерії (росіяни кажуть в Чечні) спонукатиме на написання геніальних творів.
Тарас Григорович офіційно присвятив «Кавказ» де Бальмену:
«І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
О друже мій добрий! друже незабутий!»
Звичайно не могло бути й мови про видання таких рядків на території Російської імперії. Вперше видали поему «Кавказ» у Лейпцигу у 1859 році. Та збірка називалася «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки». Саме тоді світ прочитав скажену шевченкову мудрість:
«Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!.. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить…»
Але досить про Шевченка. Потрібно повертатись до Линовиці. Поряд із надбрамною баштою маєтку де Бальменів стоїть церква, здалеку схожа на класицистичну. Але зблизька здається що цементу на ній якось забагато, та й колони якісь дивні. Дійсно, той Успенський храм який звела Башилова у 1808 – 1819 рр. розібрали комуняки вже у 80-ті роки, а сучасна церква – то вже новобуд. Розкішний графський палац розібрали на цеглу у 1920 році (із цегли збудували воловню). А башту залишили. Та це ще не все про що вона промовчала. Де Бальменам же належала дише половина Линовиці, а в іншої були інші господарі. Так от інша половина села належала вихідцям з того самого Кавказу – нащадкам давнього княжого роду Джавахішвілі, причому один із останніх представників цієї родини, яку на російський манер називали Жеваховими, був канонізований як російський святий – Святий Іоасаф. Оце так Линовиця…
Предки Жевахових ще у ХІІ столітті володіли містом Торі (це у Боржомській ущелині) й носили прізвище Торелі. Вони вважали своїм предком Картлоса, який був внуком Іафета – першого володаря Кавказу та родоначальника грузин. Джавах Торелі відзначився в 1390 році у боях проти військ Тамерлана під час нашестя останнього на Грузію, за це цар Баграт V нагородив Джаваха княжим титулом і його предків почали називати Джавахішвілі. Князь Шиош Джавахішвілі переїхав у Росію у свиті царя Вахтанга VI, який втікав від османської навали на Грузію. У Росії князь Шиош взяв ім’я Семен і прізвище Джавахов (фактично аналог Джавахішвілі), отримавши від царського уряду у володіння містечко Білики на Полтавщині. Ну а у 19 столітті Жевахови (таке прізвище звучало милозвучніше для російського вуха) купили половину села Линовиця, заклали тут парк і збудували маєток.
Про маєток Жевахових у Линовиці я довідався від місцевих мешканців, вже тоді, коли сонце починало хилитись до заходу і часу на нову розвідку я вже не мав. Мені сказали що в ньому в радянські часи розміщувалась лікарня, але її звідти ніби то перенесли. А що там зараз – хто зна. В Інтернеті я інформації про маєток Жевахових не знайшов, тому доведеться все розвідати наступного разу.
Маєток у Линовиці збудував князь Давид Жевахов. У 1874 році в нього народилося двоє близнюків – Микола та Володимир. Обидва хлопця в майбутньому стали дуже відомими людьми.
Старезні сосни в маєтку де Бальменів
Успенська церква. Новобуд на місці старого храму, зруйнованого у 80-ті роки минулого століття
Микола Жевахов разом із братом закінчив юридичний факультет Київського університету у 1898 році. По закінченні працював у канцелярії київського генерал-губернатора, а пізніше переїхав у рідні місця й став працювати земським начальником. Тоді ж він почав публікувати свої статті «Листи земського начальника» у журналі «Гражданин». У 1905 році переїхав у Санкт-Петербург у відділення зводу законів Державної канцелярії. Тоді ж він почав активно цікавитись святителем Іоасафом (Горленко), який був його двоюрідним прапрапрадідом. Мандруючи краями діяльності святителя (який був, до речі, вихідцем із старшинського українського роду) він по дещицях збирав інформацію. Плід його праці потягнув на три томи біографії (які були видані у Києві) й на книгу «Святитель Іоасаф Горленко». З цією книгою у 1910 році він потрапив на аудієнцію до імператора. А у 1911 році, завдяки праці Миколи Давидовича Іоасафа Горленко було канонізовано.
Князь Микола Жевахов (Джавахішвілі)
Микола Жевахов був відвертим монархістом. Завдяки цьому у друге десятиліття минулого століття він став камергером Височайшого Двору, дійсним статським радником, членом Русского Собрания, та товаришем обер-прокурора Священного Синоду. У 1917 році він повернувся до Києва, де певний час, разом із братом, переховувався від чекістів у Звіринецькому скиті (хоча у Києві Жевахови мали власну садибу). У 1919 році Микола Давидович емігрував у Сербію, потім перебрався у Німеччину. Помер він у 1947 році. Де – невідомо.
Інший близнюк, Володимир Жевахов пішов у монахи. Хоча спочатку він теж був юристом. Ще у 1911 році він служив старшим радником Київського губернського правління, потім – чиновником особливих доручень при Київському, Подільському та Волинському генерал-губернаторі. В той же час він працював почесним мировим суддею Пирятинського та Київського повіту.
В 1911 році він був ініціатором розкопок Звіринецьких печер. За його ж ініціативою було створено Звіринецький скит, а у 1913 році він став старостою церкви Різдва Богородиці Звіринецького скиту.
В період першого приходу більшовиків Володимир Давидович переховувався у Звіринецьких печерах. Коли більшовиків вигнали працював в Українській Академії наук.
Вперше його арештували у 1924 році. Тоді він 7 місяців провів у в’язниці. Відразу після звільнення він вирішив постригтись у монахи. За два роки досягнув звання єпископа Дмитрієвського та вікарія Курської єпархії. Відразу ж після призначення єпископом Іоасафа (таке ім’я він прийняв після постригу) його знову заарештували й відправили на Соловки. В таборі особливого призначення він провів три роки (до 1929-го). Після табору його заслали в Наримський округ Східно-Сибірського краю де він провів ще три роки.
Після звільнення у 1932 році Жевахова поставили спочатку єпископом П’ятигорським, через місяць єпископом Чебоксарським, але від цієї посади він відмовився.
У 1934 році Іоасаф Жевахов став єпископом Могилевським, а через два роки його поставили керувати Мінською єпархією. Хоча того ж року більшовики перевезли колишнього князя у Білгород.
Святий Іоасаф (князь Володимир Жевахов (Джавахішвілі)
У 1937 році Жевахов був заарештований УНКВД. Його пред’явили фальшиві звинувачення в керівництві фашистською організацією церковників, яка, ніби то називала вбивство Кірова заслуженою карою, за репресію, які той влаштовував. 4 грудня 1937 року Володимира Жевахова визнали винним і у той же день розстріляли.
У 2002 році ім’я Іоасафа Жевахова включили в Собор новомучеників Російських і визнали святим.
От така то вона Линовиця. Ну і ще трохи. У 1900 році при двох великих маєтках – княжому і графському, в Линовиці мешкало всього 463 особи. Але за перший десяток років минулого століття населення значно збільшилось (до 2639 осіб у 1910 році). Посприяв такому демографічному вибуху розвиток цукрового заводу бельгійців братів Стевинар, які купили у де Бальменів 100 десятин для будівництва заводу і ще дві тисячі під посіви буряка. Завод будували чеські підрядники й закінчили будівництво у 1899 році. Тоді ж через Линовицю пройшла залізнична лінія й це значно посприяло розвитку заводу.
У 1915 році бельгійці продали завод Корюківському товариству цукрозаводства. Але з приходом більшовиків підприємство було націоналізовано. Цікаво, що завод працює і нині. Я сам бачив десятки «Камазів», які натужно везли туди буряк, а на полях лежали кагати, готові до завантаження.
Родини де Бальменів та Жевахових залишили Линовицю у 1919 році разом із військами Денікіна. Останній де Бальмен у Линовиці (Сергій Сергійович) застрелився біля церкви, хоча за іншими даними його застрелили більшовики. От так закінчилася історія шотландських графів та грузинських князів у селі, яке раніше було у Пирятинському повіті Полтавської губернії, а зараз у Прилуцькому районі Чернігівської області. Нині у Линовиці мешкає близько 3 тисяч осіб.
Текст (крім Шевченківського) та фото Романа Маленкова
