В цьому селі я хотів побувати дуже давно, та все якось не виходило. Мені вже аж соромно стало: моя улюблена Рось, унікальна церква, прекрасний водяний млин, маєток, хоч і так собі, але про його власника колись складали легенди. І ось нарешті з’їздив, і відразу тричі. Тому й пишу. Отже Вінницька область, Погребищенський район, село Круподеринці.
Церква-мавзолей Різдва Богородиці
Водяний млин
Садибний будинок Ігнатьєва
Від Києва сюди дорога нормальна, але їхати потрібно через Ружин та Погребище. Лише перед самим селом з кілометр потрясе на бруківці. В Погребищі, біля цукрового заводу варто звернути ліворуч, потім за залізничною станцією на переїзд, а далі, ще десь за кілометр буде поворот ліворуч, на бруківку. Потім головною дорогою їдете крізь село і все побачите: церкву-мавзолей, зведену у нео-болгарсько-візантійському стилі, чотирьохповерховий водяний млин, який вже не працює, і Рось, яка починається недалеко звідси. А якщо розпитаєте, як проїхати до школи, то ще й найдете садибний будинок Ігнатьєвих.
Микола Ігнатьєв доводився внуком дуже багатому промисловцю Мальцову. Він закінчив Пажеський корпус та Військову академію у Санкт-Петербургу й у 1854 році був відкомандирований у Естляндію (північна частина Естонії), де вже через рік отримав посаду обер-квартирмейстра (завгоспу) Балтійського військового корпусу. У 1856 році він у складі російської делегації потрапив на Паризьку мирну конференцію – з цього почалася його блискуча кар’єра дипломата.
Першим його дипломатичним успіхом був поділ земель Бессарабії – він виграв для імперії у іншої імперії – Австрійської, яку підтримувала Британія, значний шмат території. Того ж року його призначили військовим агентом в Лондоні. Пізніше Ігнатьєв дуже багато подорожував. Результатом цих подорожей стала прихильність теорії вищої місії слов’ян, і, зокрема, Росії в східному світі (теорія панславізму).
Генерал Микола Павлович Ігнатьєв (джерело Вікіпедія)
У 1858 році Ігнатьєв очолив експедицію у Туркистан. Вона проходила переважно по території теперішнього Узбекистану, й мала на меті топографічну зйомку, дослідження місцевості та підписання торгових договорів із Хівінським та Бухарським ханами. У складі експедиції були видатні тогочасні дослідники: Можайський, Лерх, Струве. Торговий договір вдалося підписати лише з одним із ханів, від іншого експедиція ледве вирвалася. За цю експедицію Ігнатьєв отримав черговий орден та звання генерал майора. Йому тоді було всього 26 років і він став наймолодшим генерал-майором за всю історію імперії.
У 1859 році Ігнатьєв був призначений уповноваженим у Китай. В цей час ішла війна між Піднебесною та союзниками – Британією та Францією – 2-га опіумна війна. Цілий рік він вів переговори із вищими чиновниками китайського імператора у Пекіні. Але успіхом вони не завершились. Тоді він залишив Пекін і таємно перебрався у Шанхай, у табір союзників. Британців та французів він переконав у своїй лояльності та намагався переконати у силі китайської армії. Але ті не повірили й пішли походом на Пекін. Сталося це у 1860 році. Ігнатьєв тоді повернувся у свою місію у китайській столиці. Налякані китайці звернулися до нього із проханням про посередництво у переговорах із союзниками. Ігнатьєв почав набивати собі ціну й поставив купу умов, які китайці виконали. Переговори із китайцями він вів таємно від союзників. Результатом цих переговорів став перехід до Росії китайської території: по правому берегу Амура від гирла Уссурі і до Японського моря. Нині це Приморський край та південь Хабаровського краю РФ. На цій території зараз розташовані головні «східні» міста Росії – Владивосток і Хабаровськ. Переговори вважаються шедевром дипломатії – Ігнатьєв зумів так «пролізти» між молотом і ковадлом, що Росія задарма отримала величезну територію. За блискучу місію Ігнатьєв отримав кілька найвищих орденів та звання генерал-адьютанта.
Наступною була місія в Туреччину. Із 1864-го по 1876 рр. Ігнатьєв відстоював права балканських слов’ян. Головним результатом його роботи став Сан-Стефанський договір, відповідно до якого Сербія, Румунія і Чорногорія отримали незалежність від Османської Порти. Тоді ж з’явилася нова автономна область, яка пізніше теж стала незалежною країною – Болгарія. З тих пір Ігнатьєв для болгар – національний герой.
У 1877 році Ігнатьєв отримав титул графа, але він мав чимало ворогів у російських владних колах, найбільшим серед яких був Петро Шувалов. У 1878 році останній добився того, що Ігнатьєва усунули із дипломатичної роботи. Пізніше він був міністром державного майна, а ще пізніше – міністром внутрішніх справ. На посаді міністра внутрішніх справ Ігнатьєв показав себе фанатичним славянофілом, і не менш фанатичним юдофобом. Він казав, що «польсько-жидівська банда» колонізує росіян і повинна бути вигнана. Така позиція зумовила значні єврейські погроми у 1882 році. За це імператор Олександр ІІ відсторонив Ігнатьєва від роботи, сказавши, що він «совершенно сбился с пути».
Відсторонений від державної служби Ігнатьєв втратив платню. В своїх 40 маєтках, розкиданих по всій імперії він практично не вів господарства й вони усі зубожіли. У 1890 році він купив собі маєток у селі Круподеринці Бердичівського повіту Київської губернії де й вирішив провести старість. Жила тоді родина Ігнатьєвих досить скромно, про що свідчить садибний будинок в якому зараз школа – такий собі великий дерев’яний котедж, але зовсім не палац. Але в Круподеринцях фінансовий стан Ігнатьєва дещо покращився, тому він почав будувати церкву, яка стала однією з найгарніших в Україні, зведених у староболгарському стилі. Проект розробив дуже відомий московський архітектор – Олександр Померанцев. Дивіться фото храму й самі все зрозумієте – особисто моя думка – це дуже красива і колоритна будівля, її можна навіть назвати архітектурною перлиною. Вважається, що храм у Круподеринцях є зменшеною копією собору Олександра Невського, зведеного у болгарській столиці Софії.
Храм, освячений у 1901 році на честь Різдва Богородиці, став родинною усипальнею Ігнатьєвих. Тут були поховані сам Микола Ігнатьєв, його дочка, що загинула у 1914 році під час світової війни, та його дружина. А у 1905 році, під час Російсько-Японської війни, у Цусімській битві загинув племінник Ігнатьєва. В пам’ять про нього та про всіх загиблих у ганебно програній битві було поставлено величезну гранітну брилу із хрестом прямо напроти входу у храм. Навколо пам’ятника встановили чотири якорі.
У 1896 році, замість дерев’янного млина з крупорушкою (яка, можливо, і дала назву селу – там дерли крупу) Ігнатьєви збудували на Росі великий млин із прибудованою олійнею. Ця ефектна споруда ще й досі височіє над рікою, недалеко від церкви-мавзолею. Щоправда, млин давно вже не працює. Він зараз зовсім без господаря й уже почав руйнуватись.
Варто ще зазначити, що у будинку Ігнатьєва містився його особистий величезний архів. Його у 1920 році перевезли до Москви.
Круподеринці розкинулись на схилах долини Росі. Подекуди тут трапляються гранітні скелі – виходи кристалічного щита. Можливо казкова природа і привабила відставного супердипломата, який проїхав об’їхав півсвіту, осісти саме тут і закінчити тут своє суперечливе та сповнене пригод життя.
Текст та фото Романа Маленкова
Більше фото дивіться у фотогалереї
Інтер’єри церкви Різдва Богородиці
