Палацик Тишкевичів у Спичинцях часто порівнюють із палацами долини Луари, хоча використавши таке порівняння і включивши здоровий глузд можна припустити, що збудуй хтось щось подібне в долині Луари, то це, в кращому випадку, був би будинок челяді, або взагалі господарське приміщення. Це моя особиста думка, яка не означає, що садибний будинок у Спичинцях мені не сподобався – сподобався, навіть дуже. Але долина Луари…
Поглянувши на акварелі Наполеона Орди, які зберегли для нас образ маєтку Собанських у Спичинцях ми не побачимо жодної подібності до палацу, в якому нині розміщена спичинська школа. І не дивно, адже видатний художник-мандрівник помер ще до того, як збудували палац.
Польський рід Собанських був дуже багатий. Вони мали ще декілька маєтків на території України. У 1877 році Тереза Собанська, до якої відійшов маєток після смерті батька вийшла заміж за Генриха Тишкевича – представника роду, якому приписували володіння 99 маєтками на території колишньої Речі Посполитої. Тишкевичі походили від старовинного руського роду, який прийняв католицтво. Серед Тишкевичів були видатні державні діячі, воєводи, старости, наприклад, власник Бердичева і фундатор відомого кляштору Кармелітів Босих був київським воєводою. Але зважаючи на масштаби палацу у Спичинцях, можна припустити, що рід Тишкевичів на кінець 19 століття вже не був настільки багатим, як у 17 столітті.
Палац Собанських на акварелях Наполеона Орди. Будівля згоріла перед 1880 роком. Зображено взято із сторінки Хроніки хроніка
Отже молодята Тереза і Генріх побралися у 1877 році й оселилися у палаці Собанських у Спичинцях. У 1880 році той палац, який стояв на лівому березі Росі згорів. Наступного року Тишкевич розпочав будівництво нового садибного будинку на правому березі річки. Стилем було обрано французький неоренесанс, і саме цей стиль дає можливість порівнювати палац із шато долини Луари. На думку дослідників автором проекту був італієць Генрих Гіацинт Іттар.
Ось архітектурний опис палацу Тишкевичів розміщений у Вікіпедії:
Палац цегляний в плані прямокутний, з боковими ризалітами з боку головного та паркового фасадів. Двоповерховий з мансардою. Перший поверх паркового фасаду має п’ятигранні еркери. Особливу увагу в архітектурі палацу приділяється другому та мансардному поверхам. Основними елементами другого поверху є великі напівциркульні вікна, які оформлені наличниками з колонками, а мансардного – вікна, розташовані по осях ризалітів. Люнети в центральній частині з наличниками барочного характеру. Дах оформлений художньовикуваними решітками. Місцями збереглась ліпнина, а в кабінеті дверний портал та плафон (живопис).
Перед палацом було розбито прекрасний парк у французькому регулярному стилі. Він не зберігся – на його місці ми бачимо шкільний сад. А фотографію колишнього парку, зроблену на початку 20 століття пожна подивитись на сайті «Око».
Крім палацу в Спичинцях, які на початку 20 століття вважались містечком, збереглись: цегляна огорожа маєтку, будинок економа та господарські споруди. Нині в селі мешкає менше 500 осіб. Сюди, від Погребища, веде не дуже гарна дорога: шматок повільної бруківки, шматок відносно нового асфальту, та колійне жахіття вже у самому селі – чи то щебінь, чи просто глина із випадковим камінням – зрозуміти важко. Село дуже розкидане і дуже тихе. Якби не доглянуті дворища, можна було б взагалі засумніватися в його заселеності. Також не полишало питання – чим займаються ці невидимі люди, які живуть у Спичинцях.
Колишня економія та господарські споруди кінця ХІХ початку ХХ століть.
За даними перепису 1897 року тут було 2607 мешканців, причому досить багато євреїв – 937. Останні мали синагогу, а православні молились у дерев’яній церкві, збудованій у 1728 році. Обидва храми зникли у полум’ї більшовицького вандалізму.
Текст та фото Романа Маленкова
