Невідомо коли з’явився перший водогін у Києві. У документальних джерелах він вперше згадується на початку 17 ст. Тоді джерельну воду було підведено від київських гір до католицького домініканського монастиря. Трошки пізніше – у 1636 році дозвіл на спорудження водогону отримав Братський монастир.
Водонапірна башта – Музей води
У 18 столітті було споруджено Подільський водогін. Ця система складалася із дерев’яних труб з’єднаних залізними муфтами. Коли вона перестала функціонувати точно не відомо. Вже у 20 столітті було знайдено залишки труб системи.
У водогінній системі Подолу вода подавалася із водозбірника, до якого самотьоком надходила із джерел з-під Андріївської гори.
Насосні станції Київського міського водогону. Фото початку ХХ століття
У першій половині 19 століття автономні системи водопостачання були в Київській фортеці та у Кадетському корпусі, але загальноміського водогону в Києві не було. Загальноміський водогін вирішив створити генерал-губернатор Іларіон Васильчиков. Але домовласники не підтримали ідею. Наступник Васильчикова – Олександр Дондуков-Корсаков, не став питати жадібних домовласників. Генерал-губернатор просто наказав і водогін збудували.
Керівництво роботами із спорудження водогону було покладене на відомого інженера Аманда Струве. Йому вдалося переконати домовласників у необхідності водогону. У 1870 році він уклав із містом контракт, у відповідності до якого повинен був збудувати водогін та систему газового освітлення. У 1871 році Струве заснував «Київське товариство водопостачання», яке отримало монопольне право на забезпечення Києва водою.
Закладка водогінних споруд відбулася 22 травня 1871 року. Менше ніж за рік першу чергу водогону було споруджено. Її загальна довжина склала 24 кілометри, а охопила вона 147 будинків у центрі Києва.
Основними спорудами водогону були дві насосні станції та три водонапірні башти. Нижня насосна станція розміщувалася у безпосередній близькості до Дніпра поряд із пам’ятником Хрещення Русі (інша назва «Колона Магдебурзького права»). Нижня насосна станція мала приймальний колодязь. Зовсім недавно цю споруду зруйнували.
Водонапірні башти: ліворуч – Музей води, праворуч – клуб “Царь project”
Верхня насосна станція була збудована поряд із Олександрівським узвозом (зараз Володимирський узвіз). У 1880-ті роки на ній звели два відстійні басейни та водоочисний фільтр.
У Царському саду (зараз Міський парк) було збудовано дві водонапірні башти висотою 20 метрів. Башти мали підземний кам’яний резервуар на 1 млн. 350 тисяч літрів води. Третю водонапірну башту звели на верхній терасі Володимирської гірки, неподалік від Михайлівського монастиря (тому її називали Михайлівською). Михайлівська башта була на 4 метри вищою від башт Царського саду й мала резервуар на 220 тисяч літрів. Висота дна резервуарів усіх трьох башт була 105 метрів над рівнем Дніпра.
Башти у Царському саду мали три житлові поверхи та залізні резервуари на даху ємністю близько 160 тисяч літрів кожний.
Із трьох башт збереглася лише одна. В цій споруді, архітектором якої був Олександр Шіле, зараз розміщується Музей води (Водно-інформаційний центр). Неподалік, у Міському парку, не так давно відбудували іншу башту. Хоча я достеменно не знаю, наскільки вона схожа на свою попередницю за архітектурою. Під цією баштою розташовано основні об’єми колишнього величезного резервуара для води. Зараз у приміщеннях резервуара та у башті розміщено дуже модний нічний клуб «Царь project».
Наостанок слід зазначити, що вода першого Київського міського водогону була не найкращої якості. Вона навіть була небезпечною для життя, адже фільтр не справлявся з очисткою і пропускав не лише бруд, а й п’явок та невелику рибу. Покращилась якість води після будівництва артезіанського водогону вже на початку 20 століття.
Текст та фото Романа Маленкова
Відбудована водонапірна вежа в якій розміщено нічний клуб “Царь Project”
