Каледжик. Справжня Туреччина.

Дорогою із Хаттуси в Анкару ми ще думали – заїжджати чи ні у Каледжик Kalecik. Сніг, завірюха – швидше б кудись у тепло. Але дорогою хмари розбіглися, як і не було, сніг зник – його дійсно взагалі не було ближче до Анкари, настрій став веселіший, а коли на горизонті замайоріла скеля увінчана фортечними мурами – наші сумніви розвіялись зовсім.

Як же добре, що ми заскочили у це місто і побачили та відчули те турецьке життя, яке, як виявилося, ми лише краєчком ока бачили у Іскіліпі та Чорумі.

Фортеця на скелі з’явилася у римські часи, місто виросло в період Османів, в 14-15 ст., і в 17 ст. було процвітаючим торговим полісом. Записи Евлія Челебі (де він лише не бував і про що тільки не писав) вказують на присутність у місті шкіряних мануфактур, майстерень мідного виробництва та ткацьких цехів. Тоді фортецю значно укріпили, потім вона занепала – кому вона була потрібна в ті часи, коли всі військові дії століттями відбувалися за тисячі кілометрів від Каледжика. В 20 столітті маківку гори прикрасили пам’ятником Ататюрку та величезним національним стягом – навряд чи є в Туреччині місто без гігантського прапору.

У 21 столітті фортечні мури відреставрували, перетворивши Каледжик на туристичний об’єкт. Щоправда, іноземні туристи тут майже не бувають – ми були чи не першими. Піднялися до фортеці – вхід вільний, звідти оглянули чудові довколишні краєвиди, традиційні черепичні дахи міських будинків та мечетей, численні мінарети. Скільки ж тут мусульманських храмів? Десятки, і майже всі старовинні. А населення тут дев’ять тисяч всього.

Каледжик поділяється на три частини – околиці із новими сучасними приватними котеджами, багатоповерхове місто, мабуть 80-х років побудови, і стара частина, яка ну дуже стара – там османська двоповерхова житлова забудова, розбавлена старовинними мечетями. Ось саме цей район нас і зацікавив.

Сотні старих великих будинків, які подекуди стоять окрему, але в більшості прибудовані один до одного, формують вузькі суперколоритні вулиці. Криві стіни, зведені із глини та кривих ломак, часто діряві, криві вікна та двері, пресовані кізяки попід стінами, які, напевно пресує і сушить якесь підприємство, адже усі вони однакової форми і розміру. То паливо. Кізяками топлять, подумалось тоді, якесь дикунство. Живуть у дірявих халупах, разом із курами та козами, але ж над кожною здіймається супутникова тарілка, в кожну підведена металева труба – напевно централізований водогін. Під деякими будинками стоять доволі симпатичні нові автівки, із дверей виходять акуратно вдягнені люди, абсолютно не бомжацького  вигляду хазяйки несуть додому продукти… Туреччина парадоксальна. Важко зрозуміти, що потрібно цим людям, чому вони можуть жити в такому смітнику, створювати навколо себе смітник, але залишатися добрими і щирими, приємними людьми, які зовсім не схожі на волоцюг – здавалося лише волоцюги можуть жити в таких халупах і топити кізяками.

Обідати ми пішли туди, де їдять місцеві – завжди намагаємося дотримуватись такого принципу. Якщо їдять місцеві – завжди смачно, якщо їдять туристи – щось адаптоване і малопоживне, типу пародії на Макдональдс. В Каледжику місцеві сиділи у закладі із написами «Піде» та «Лахмаджун». Сама будівля схожа на радянський пункт прийому склотари – металевий каркас оббитий фанерою чи двп, чи оргалітом якимось, із великим вітринним склом, на якому й були відповідні написи. Всередині багато місцевих чоловіків і черга біля каси. Оце те що треба – тут буде смачно, особливо якщо є лахмаджун. Його ми і замовили, відразу по дві штуки, і айран, звичайно. 

Уявіть собі піцу, але в кілька раз тоншу, без сиру і грибів – оце типу лахмаджун Lahmacun. Тут тонкий корж, ніби великий млинець, але цупкий, намащується м’ясним фаршем – переважно бараниною, рідше яловичиною, з величезною кількістю зелені, спецій та з помідорами, і відправляється у піч на 5 хвилин. Причому, найчастіше це все роблять прямо при тобі.

У вірменів є страва лахмаджо, а у арабів – лахму бі-аджина, що в перекладі означає – м’ясо із тістом, тому варто вважати оригінальним саме арабський варіант, потім турецький і вірменський, а вже потім італійський. Кажуть, що венеціанці та генуезці запозичили страву у арабів, а вже на Аппенінах її вдосконалили, перетворивши на піцу. Самі італійці це заперечують – кажуть що піца відома із часів римських імператорів та патриціїв. Мовляв, після гучних панських бенкетів, біднота змітала із столу залишки, і запікала це все у тісті. Хто зна. Мені не принципово. Але лахмаджун за смаком нітрохи не схожий на піцу, ні тістом, ні начинкою. Він інший, але не менш смачний.

Правильний лахмаджун важить близько 150 грамів, тому всі чоловіки замовляють по два. Багато народу беруть із собою у пакетах, по п’ять-десять штук. Айран і багато зелені. Корж печеться без дріжджів на заквасці – це теж важливо. Щоденно я б такого не їв би, але кілька разів на тиждень можна, бо це смачно.

Коли намагаєшся зрозуміти мешканців Каледжика, доходиш висновку, що їхніми діями керує віра. Іслам. Мечетей повно ж. Земне життя – це лише краплинка, порівняно із тим, що буде після, тому сміття – не найбільша проблема, криві стіни та кізяки – теж. Але ж ці люди зовсім не схожі на релігійних фанатів. Може це просто такі традиції? Хто зна.

Текст та фото Романа Маленкова.

Більше світлин у галереї.

40.106450, 33.413226 Дивитись на мапі Google Maps