Анкара Ankara – дуже цікаве місто, і якщо вам казатимуть – та немає там що дивитись – не вірте. У такої цікавезної країни, як Туреччина, столиця не може бути нецікавою. Звичайно, Анкара не така цікава, як Стамбул, але Стамбул такий один у світі – то просто інша вагова категорія. Ми дуже задоволені, що не послухали, свого часу радників, і вилітаючи опівночі із аеропорту Анкари, та маючи півдня вільного часу, завітали й у саме місто. І ледь не встигли на літак – не тому що у Анкарі так погано із транспортом, а тому що – із скриньки вилазили все нові і нові цікавинки. Крім того, ми потрапили у Анкару 19 травня, й самі не бажаючи, стали свідками національного свята Туреччини – дня пам’яті Ататюрка, та ще й біля мавзолею Ататюрка. Це було щось.
Анкара (Ангора) – одне із найстаріших міст Туреччини. Тут збереглося немало старовини, зокрема міська фортеця та район Улус.
Анкара – велике сучасне місто – його офіційне населення на 2019 рік становило 5 млн. 639 тис. осіб.
Анкара – місто Ататюрка. Мавзолей Ататюрка – головний туристичний об’єкт міста.
Ми їхали в Анкару від Чорного моря, із чудового міста Амасра. Столиця зустріла мурашником автовокзалом-отогаром, та порожнім проспектом – по купі смуг в один бік, рухались одиниці машин. А ми наслухались про скаженні корки. Неділя – вихідний, але ж не наскільки. Пізніше ми довідались, що відсутність транспорту пояснювалась неділею, Рамаданом та днем пам’яті Ататюрка.
Анкара – сучасний мегаполіс, із купою хмарочосів, та простих багатоповерхівок. Його офіційне населення на 2019 рік становило 5 млн. 639 тис. осіб – за останні десять років кількість населення зросла більш ніж на мільйон. Але нам вулиці здалися якимись безлюдними. Де вони всі ті мільйони? Ми рухалися за картою, у бік Мавзолею Ататюрка – Anıtkabir. Від автовокзалу до Аниткабіра 3 км, тому ми навіть не намагалися знайти якийсь транспорт – нашою задачею було подивитись місто.
Мавзолей Ататюрка.
Ближче до околиць Анкара – суцільна новобудова, із хмарочосами, заводами-фабриками, офісними центрами і спальними районами. Ще на під’їзді до міста ми помітили величезну кількість нових спальних районів – порожніх, без людей і доріг, без жодного дерева, ніби у пустелі. То збудовано на перспективу, причому, досить швидку – нове житло для мешканців фавел Анкари, а таких районів у місті немало, як ми побачили пізніше – стару, глиняну забудову турки нещадно зносять – під ключ, залишаючи голу землю. Навіть у самісінькому центрі міста є такі ділянки.
Анкара дуже гориста – вона фактично побудована у горах, і її середня висота 800-900 м над р.м. Ближче до центру Анкара схожа на Афіни – вузькі вулиці із забудовою у 4-7 поверхів. Місто досить чисте і спокійне, із великою кількістю магазинів та їдалень. Пізніше ми довідались, що то старий центр, який почали будувати після здобуття містом статусу столиці, а сталося це у 1923 році. Подумати тільки – тоді в Анкарі мешкало всього 70 тисяч осіб. За сто років кількість населення збільшилась майже у сто разів.
Чим ближче ми наближалися до Мавзолею – тим більш багатолюдними робились вулиці. Люди рухались в одному напрямку – це все нагадувало урочисту ходу. Багато хто тримав у руках турецькі прапори та портрети Ататюрка, у багатьох були футболки, із зображенням творця сучасної Туреччини, батька турок (Ататюрк перекладається саме так). Це ж якийсь сказ – подумали ми тоді.
Один із найновіших та найбільших храмів Туреччини – соборна мечеть Меліке Хатун.
Мавзолей розташований на пагорбі й оточений парком. Навколо парку високий паркан, а на вхідних воротах кордони поліції та військових. Тотальний перегляд речей, як у аеропорту, і прямі, красиві алейки, наповнені схвильованим натовпом, до площі із мавзолеєм.
Ататюрк помер у листопаді 1938 року від цирозу печінки, викликаного хронічним алкоголізмом. Його поховали у Анкарі, на території етнографічного музею. Майже відразу оголосили конкурс проектів нового місця поховання батька нації, але перший камінь Мавзолею був закладений лише у 1944 році, а закінчили будівництво у 1953-му, і тоді ж перепоховали тут Ататюрка.
Аниткабір перекладається – меморіальна могила. Площа комплексу 750 тисяч квадратних метрів. Крім власне мавзолею, схожого на античний храм (хоча, кажуть, що було використано турецькі та сельджуцькі мотиви, а колони квадратні), в комплекс входять парк та музей (цікавою є експозиція автівок Ататюрка). Одна з головних атракцій – почесна варта. Вартові вдягнуті у форму усіх підрозділів турецької армії, але марширують вони в ногу. Мене ледь не затоптали вартові, коли я присів на сходах мавзолею, щоб зняти відео їхньої ходи… Разом із живою рікою турків, ми пройшли коло Мавзолеєм. Чорний камінь, під яким, десь у нижньому ярусі, поховано батька турків, ми не цілували, але задоволення від Мавзолею отримали. Він класний, і ой як необхідний Україні. От тільки батька українців ще чекати варто.
Стара Анкара – район Улус.
Ми потрапили у Анкару 19 травня – саме цей день Ататюрк вибрав своїм умовним днем народження. Справжнього дня народження він не знав, як не знають його і нині. Плутанина виникла через синхронізацію ісламського календаря (Хіджи) із загальноприйнятим (юліанським – румійським, турецькою). А 19 травня – день першого виступу Мустафи Кемаля Ататюрка, із закликом про мобілізацію турецьких військ проти окупантів. Сталося це у Самсуні у 1919 році, і уявляєте собі – ми уперше відвідали столицю Туреччини, зовсім випадково, саме у цей день. А дізнались про нього, після повернення в Україну.
Від Мавзолею наш шлях проліг до історичного центру Анкари – району Улус та міської фортеці. Дорогою, ми пройшли через парк відпочинку Генчлік – це десь за кілометр від Аниткабіру, й потрапили у один із найновіших та найбільших храмів Туреччини – соборну мечеть Меліке Хатун. Її у листопаді 2017 року відкрив президент країни Реджеп Таїп Ердоган. Храм присвячено жінці-суфії Меліке Хатун, яка жила в 14 столітті, й на кошти своєї родини, дуже небідної, побудувала значну кількість храмів, медресе, бань, садів та фонтанів. Мечеть займає площу 19500 квадратних метрів і може вмістити 7000 осіб. Вона поєднує риси османської, сельджуцької та сучасної архітектури: конгрес-хол, конференц-зали, музей цивілізацій, виставкові салони та п’ятиповерховий паркінг. Чотири її 72-метрові мінарети облицьовані мармуром, висота храму – 43 метри, діаметр купола – 27 метрів. Зал мечеті – еталон розкоші, навіть двері, створені у техніці інтарсія, прикрашені позолотою, перламутром і табличками із слонової кістки, вказують на неймовірну вартість храму, створеного на пожертви меценатів. За мечеть Меліке Хатун у Анкарі більша лише мечеть Коцатепе, але до неї ми не пішли – до неї 2,5 км на південь, а наш шлях проліг на захід, до історичного центру Анкари – району Улус.
Як розповідати про історичний центр, не розповівши про історію міста, про яку, в часи перших відвідин, ми знали небагато, і відверто думали, що Анкара в минулому – нікудишнє село, без харизми та минулого. А от і тут ми помилились, адже до 1923 року місто називалося Ангора – правда відома назва, варто лише згадати ангорських кіз, кішок та шерсть – все це походить саме від назви Ангора. А це була перекручена турками назва грецького міста Анкіра (Ἄγκυρα, «якір»), яке було засноване у 7 столітті до нової ери на Анатолійському плоскогір’ї, на перетині трогових шляхів із Азії у Європу.
Анкара є одним із найстаріших міст Малої Азії – їй вже близько 2700 років. Більшу частину історії це місто населяли греки – у візантійський період Анкара була полісом багатих грецьких купців. Після поразки Візантії у битві при Манцікерті, у 1071 році місто захопили сельджуки, у 1098 році хрестоносці відбили його, але ненадовго. У 1118 році візантійці вигнали турків і знову повернули Анкіру, потім ще тричі господарі міста змінювались, доки у 1183 році турки не захопили місто назавжди.
У 1402 році біля Ангори відбулася велика битва, яка увійшла в історію під назвою Ангорська. У битві прийняли участь армії турецького султана Баязида І та середньоазійського еміра Тамерлана (Тимура). Битва була однією із найбільших за всю історію середньовіччя. Загалом, із обох боків, у Ангорській битві прийняло участь до 220 тисяч вояків, а загиблих було від 30 до 65 тисяч. Страшні цифри. Тамерлан переміг непереможного, то того часу, Баязида, Османська держава була розгромлена, і саме тому Візантійська імперія проіснувала ще півстоліття. Анкара була фактично зруйнована, і вже не відновилася, як велике торгове місто.
На початку 20 століття, у 1912 році, в Ангорі мешкало 32692 турки, 12019 вірмен та 3154 греки. З кінця 1919 року в місті знаходилася ставка Кемаля, у 1920-му тут створили національний уряд, а у 1923-му місто стало столицею Туреччини.
Тривалий час у центрі Анкари існувало справжнє селище, де більшість будівель були зведені із глини на дерев’яних каркасах, з усілякого сміття і палок. Ці будинки були страшненькі й криві, тісно натулені один до одного. Район цей називався Gecekondu – в перекладі це означає «побудований за ніч», але нині його вже немає – знесли до землі, і пагорби, на північ від фортеці, стоять лисими.
Не буду кривити душею – головною метою нашого мандродня була фортеця Анкаракалесі, та історичний район біля неї – Улус. Тут же розташований Музей анатолійських цивілізацій, і кажуть він дуже цікавий, але ми його пропустили – всього за день не подивишся, тим більше, що крім нього, у Анкарі купа музеїв. Від мечеті Меліке Хатун наш шлях проліг до найвищого пагорба міста, на якому збереглися залишки фортеці (так пишуть путівники). І ми були вражені цими «залишками» – величезні товстелезні стіни, величезні башти, й розкидане усе на чималенькій площі. Ми піднялися на найвищу ділянку – цитадель – звідси відкривається неймовірний краєвид Анкари. Тільки звідси можна побачити, яка величезна турецька столиця.
Фортеця збереглася шматками, але тут є де побродити. У фортеці розташовані вузькі затишні вулички, де багацько сувенірних яток та ресторанчиків. Тут можна скуштувати чорбу, піде, лахмаджун, долму й багато інших турецьких смаколиків. Ціни адекватні – легко вкластись у чек в 20 євро на двох. І обов’язково пийте айран – він чудесний.
Вузенькі вулички приведуть вас до віддаленого форту, але він зачинений – там чи то військові, чи хз що. А навколо фортеці ніби й не столиця – вузькі, криві й колоритні вулиці плутають вас і не дають опускати фотокамеру. За день Анкара чудова. Ми ледь встигли на останню маршрутку, яка йде від Улуса до автовокзалу. А після того я ще двічі бував у Анкарі. Цікавезне місто, як і уся Туреччина.
Текст та фото Романа Маленкова.
