Два мільйони років на цю землю сипався попіл чотирьох вулканів. Сипався, нашаровуючись різнокольоровою барвистою породою, зафіксувавши своїми відтінками в геологічній пам`яті планети ті процеси, що відбувалися глибоко під землею. Але згодом – понад два мільйони років до наших днів – ці процеси завершилися потужним виверженням лави, що щільним шаром вкрила поверню величезної території, законсервувавши під собою крихкі туфові нашарування, що завтовшки десятки та навіть сотні метрів. Лавові потоки застигли, перетворившись на міцний базальт. Сотні тисяч років минали і під впливом неминучих природніх процесів базальт став руйнуватися. Туди, де утворилися тріщини та отвори, стала потрапляти води, вимиваючи більш крихку туфову породу. Так утворилися знамениті Кападокійські долини. Цей процес не припинявся ні на мить і триває й досі.
Долина Зелве
Нікому достеменно невідомо, коли сюди прийшли перші люди – під впливом природи та людини все змінюється надто швидко, тож сліди минулих поколінь зникають за дуже короткий відрізок часу.
Але є місця, де руйнівна сила часу набагато дужча. Об`єкти, в існування яких повірити важко, зникають на наших очах. Нове покоління їх вже не побачить, незважаючи на наше бажання.
Один з таких об`єктів – долина Зельве. На момент виверження вулканів, під впливом надвисокої температури та тиску, туфові нашарування закипіли, утворивши бульбашки, що згодом застигли у вигляді порожніх підземних куль. Долина, що потрійним каньйоном згодом прорізала скелі, відкрила шлях до цих дивних кулеподібних печер. Вони були різні за розміром і не завжди однакові за формою. Люди, що невідомо відколи тут жили, використовували їх як житло та для господарських потреб, сполучаючи між собою підземними ходами. Але, на жаль, структура нашаруваньтут теж не горизонтальна, а, внаслідок кипіння, теж повторює винляд куль. Це надзвичайно крихкий матеріал, що руйнується катастрофічно швидко.
Шістдесят років тому тут ще жили люди, яких примусово відселили до найближчого міста. Одна сім`я ще й досі живуть тут у печері. Вони мають квартиру в місті, але своїм домом вважають шість маленьких підземних кімнат, де ночують та тримають невеличке кафе. Їхньому господарству пощастило не потрапити в зону обов`язкового відселення, яка згодом стала музеєм просто неба. Ще дванадцять років тому по долині можна було вільно ходити. П`ять років тому майже скрізь був доступ, але через обвали, що почастішали, стали вводити обмеження. Тепер тут заборонено відхилятися від стежки, а у особливо небезпечних місцях чергують охоронці.
Багато що зникло за ці п`ять – десять років, похилилося, розтріскалося, перетворилося на дрібні камінці. Залишається лише уявляти, як тут було в ті часи, коли тут вирувало життя.
Автор Андрій Яковенко.
