Андріївська церква розташована в центрі Києва на Андріївському узвозі (Андріївський узвіз, 23), на Андріївській горі. Церква має помпезне зовнішнє оздоблення та розкішний інтер’єр.
Храм є об’єктом Попереднього списку об’єктів Світової Спадщини ЮНЕСКО (кандидатом на вступ).
Образ церкви-нецеркви, або церква-палац у стані вічного ремонту
Образ Андріївської церкви зафіксувався у моїй пам’яті після перегляду іскрометної радянської комедії, створеної за мотивами твору, не менш скандального, ніж історія самої церкви, – “За двома зайцями” (хоча про скандальність п’єси, відверто відібраної Старицьким у Нечуя-Левицького, можливо мало хто й знає). Пам’ятаєте, як герой Олега Борисова Голохвастов, піднімається, затуляючи циліндром роздерту штанину, сходами Андріївської церкви (“… в церкви ждет поп…”), а над маківками храму здіймається хмара граків після гучного дзвону? Все виглядає досить правдоподібно, як для художнього фільму, але дзвонів у Андріївській церкві ніколи не було…
Згідно із легендою, записаною літописцем Нестором, у 1 столітті нашої ери апостол Андрій Первозванний мав намір здійснити мандрівку у Рим із Кримського Херсонеса. Але маршрут першоапостола був досить дивним: не на захід, а на північ. Андрій піднявся вгору по Дніпру й дістався Ладожського озера. Під час однієї із зупинок на Дніпрі, Андрій піднявся на пагорби й промовив до учнів: “Видите ли гори сия? Яко на сих горах возсияет благодать Божия, имать град великий бити й церкви многи Бог воздвигнути имать”. Сказавши це, Андрій встановив на пагорбі дерев’яний хрест. Вже після Несторового опуса легенда про Андрія обросла купою домислів (підлегенд), але пророцькі слова першоапостола про заснування Києва ніхто не спростовував. Тому чітко був визначений пагорб, на якому стояв Андрій із своїми учнями. Нині він зветься Андріївською горою.
На Андріївській горі, починаючи із 13 століття, стояло чимало церков. Більшість їх були присвячені воздвиженню Хреста Господнього (мабуть, все-таки не того, що встановив апостол Андрій). Всі вони були дерев’яними. Перша Андріївська церква, споруджена близько 1690 року, теж була дерев’яною і не міцною, адже простоявши кілька десятиліть, зруйнувалась від сильного вітру. У 1724 році на її місці поставили великий хрест (Андріївський).
У 1744 році Київ відвідала Єлизавета Петрівна. Подейкували, що імператриця хотіла влаштувати у Києві свою резиденцію, або навіть, за настановами свого чоловіка (Олексія Розумовського), перенести столицю у Київ. Але не сталося ні того ні іншого. Хоча Київ імператриці сподобався. Сподобались легенди про це стародавнє місто, а особливо легенда про апостола Андрія. Можливо тому Єлизавета наказала спорудити на Андрієвській горі церкву й навіть прийняла участь у закладці наріжного каменю майбутнього храму.
Андріївська церква на початку ХХ та на початку ХХІ століть
У 1745 році відомі архітектори Йоган Шедель та Даниїл Дебоскет (де Боскет) розробили проект Андріївської церкви. Але проект не сподобався Єлизаветі й був відхилений. Новий проект був замовлений Франческо Бартоломео Растреллі. Один із головних пітерських архітекторів закінчив роботу над проектом церкви у 1748 році. А через рік почалося будівництво храму. Будівельними роботами керував московський архітектор Іван Мічурін.
Будівництво храму тривало п’ять років. Існує легенда, про те, що під час будівництва у церкві відкрилася криниця, захована під горою. Якимось чином криницю вдалося законсервувати, але нехай лише вдарить перший дзвін на церкві – бездонна криниця відразу відкриється й затопить не лише Поділ, а й все Лівобережжя. Тому дзвонів на церкві немає. Легенда ця виникла не на пустому місці, адже під церквою дійсно було джерело. І найбільшою помилкою Растреллі і Мічуріна, було те, що вони не відвели це джерело до будівництва. Воно стало джерелом (даруйте за тавтологію) всіх бід Андріївської церкви.
Історія Андріївської церкви – це історія нескінченних ремонтів, які розпочалися відразу після завершення будівництва й були спричинені зсувами грунту через поганий дренаж. Церква не мала власної парафії, тому й не мала постійного притоку коштів на ремонт. А коштів катастрофічно не вистачало, тому жоден із ремонтів не був повністю завершений. В храмі не проводились богослужіння, адже він був постійно зачинений на ремонт. Великим лихом для церкви, яка здіймалася над усією навколишньою забудовою й була висотною домінантою цієї частини Києва, були блискавки. У 1891 році блискавка влучила у центральну баню церкви і дуже пошкодила її.
В ході ремонту бані дерев’яні елементи перекриття було вирішено замінити металічними. Але роботу зробили настільки халтурно, що тендітні барочні обриси бані було спотворено. “Не то блин, не то гриб” – так писали про баню тодішні газети. Київська громада активно запротестувала проти такого вигляду бані й у 1900 році, під керівництвом архітектора Владіміра Ніколаєва на основі перших фотозображень церкви первісний вигляд головної бані Андріївської церкви відновили. Храм нарешті запрацював за призначенням. Але недовго… У 1915 році після чергових зсувів церква в кількох місцях тріснула. Її знову зачинили на ремонт.
У перші роки радянської влади церкву передали у розпорядження новозародженої Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Богослужіння у церкві відновились у 1926 році, після капітального ремонту дренажної системи Андріївського пагорба та тривали вони знову недовго. У 1930 році більшовики примусили “саморозпуститись” УАПЦ, а всіх священиків було страчено.
У 1968 році Андріївську церкву зробили філіалом історико-культурного заповідника “Софія Київська”. Нині це церква-музей в якій періодично здійснюють богослужіння представники УАПЦ. Храм перебуває ніби то у спільній власності заповідника “Софія Київська” та УАПЦ. Між ними йдуть постійні суперечки… Але ремонтні роботи, які регулярно повторюються, тривають і зараз.
Якщо поглянути на історію Андріївської церкви, то як справжня церква вона майже не функціонувала. Ремонти повторювались ремонтами, а потім прийшов радянський антирелігійний період. Запланована як палац церква перетворилася на церкву-музей і як храм практично ніколи не функціонувала. Зараз із неї нарешті хочуть зробити справжній храм, але, на думку вчених, це загрожує церкві великими неприємностями, адже можуть бути закопчені розкішні інтер’єри. Та й чи має цінність Андріївська церква як об’єкт культу? Мабуть все таки її історико-архітектурна цінність значно більша.
Андріївська церква складається із двох частин – власне церкви та стилобату. Стилобат має два поверхи і служить основою комплексу церкви. В ньому вісім кімнат на кожному поверсі. В давнину стилобатами називали підвищені цокольні поверхи будівель або підвищені майданчики, які служили для підняття храму над навколишньою забудовою. Висота Андріївської церкви без стилобату 46 метрів (із ним 60 метрів). Довжина церкви 32 метри, ширина – 23. Однобанний храм має п’ятиглаве завершення і форму хреста у плані. На кутах цього хреста розташовані декоративні башти на масивних стовбах, які відіграють роль контфорсів.
Ззовні храм має надрозкішне барокове оздоблення. Навколо розташована тераса із оглядовими майданчиками, але через постійні ремонтні роботи доступ до цих майданчиків обмежений.
Інтер’єр храму був створений у 1753-1755 роках. За стилем воно більш подібне до рококо, ніж до бароко. Різьблення виконували українські майстри, а живопис – команди російських художників під керівництвом Івана Вишнякова та Олексія Антропова.
Слід зазначити, що інтер’єр Андріївської церкви відрізняється надзвичайною розкішшю і більше нагадує оздоблення палацу, ніж храму.
Текст та фото Романа Маленкова
