Три замки осінні: Олесько

Як майже не бував у галицьких замках, то очі розбігаються, гледячи на мапу і туристичні путівники. Подивились ми на пропозиції турагенцій, аж там пропонують Золоту підкову Львівщини.

Та от біда: місць у туристичних автобусах на найближчі дні не виявилося і ми поїхали своїм ходом.

Від автостанції №2, що на тому кінці вулиці Богдана Хмельницького, ходять маршрутки до Олеська. Саме так ми і поїхали.

От обізвали Олесько, Підгірці та Золочів «Золотою підковою Львівщини». Цікаво через що? Можливо через те, що певною мірою вони мали якийсь стосунок до короля Яна Собєского? Король цей народився саме в Олеську, то так. І що цікаво, мати в нього була русинка, тобто українка. Кажуть, свого українського походження король ніколи не приховував і не стидався.

Про те, що це буде видатна постать, почали вже говорити з дня його народження. Повідають, що у той день як раз татари вибігли в околиці замку потрусити українців. Та от трапилася гроза. Пьоруны сярчысте оґністе вразили татарів… Хоча здається це я прибрехав. Бо повідка каже, що грім був такий сильний, аж тріснув чорний мармуровий стіл, на який повитуха поклала королевича-немовля. І оглохла, бідолаха. (Зрештою, немовля на чорному мармуровому столі – це теж не слабо).

І от ми перед замком. До речі, ліворуч від нього зберігся капуцинський кляштор, до якого зараз не пускають, бо там досі знаходиться якийсь архів чи сховище для картин. Нажаль. Що ми від нього побачимо, це оцю карточку через дерева…

А також водостік у формі смока

Кляштор ніби то й не замок, але й про нього легенди є. Тут жив якийсь чернець, що його місцеві називають Костіком. Чи то він був божевільним, чи навпаки розбещеною потворою – за це і поплатився – сконав страшною смертю. Народна думка розходиться щодо того, як це відбулося. Ті, хто кажуть, що Костік був божевільним, твердять, що він скочив до криниці і по ченцеві. Інші ж стоять на тому, що за походеньки собратіє добріє замурували його в стіну і капець.

Привід брата Костіка нічого страшного не робить. Просто люди бачать його і все. Але в Олеському замку і не те можна побачити – цьому причини свої. Та про це трохи нижче, а поки що прогуляємося парком.

Дорогою ми вийдемо прямо під стіни замку, у якому між іншим на знімали купу фільмів. От хоча б згадати «Три мушкетери», або «Дике полювання короля Стаха». І справді, замок мальовничий, оточений парком з доріжками, скульптурами та потічками.

Купа скульптур у парку належить уже нашої доби.

Одначе то вся та краса і велич ззовні. Бо всередині в совєтські часи що тут тільки не було: спочатку табір для полонених поляків, а потім ПТУ.

Те, що сюди зараз позвозили, стосується більшою мірою тих давніх славних часів, а не самого Олеська. Знову ж таки – нажаль.

У день, коли ми сюди приїхали, було трішки вогко і холодно. То ж ми дуже зраділи, коли у стінах замку знайшли файну кнайпу з назвою «Гридниця». «Гридь» – так називали колись воїнів князівської дружини. І от саме для них і гостей замку уже тоді було влаштовано корчму.

Вона працює і зараз. Але дуже обережно, бо з неї можна не вилізти. Або ж побачити того монаха Костіка чи ще когось.

Бо в арсеналі п’янких напоїв тут шедеври самогоноробного мистецтва. Спотикачі, старки, запіканки, медовухи – навіть і не знав, що в давнину у нас такі напої були. Виготовляється це прямо тут, у замку. Кажуть, у підвалах найкращі умови для такої переробки ягід і достигання напою.

Ну от і все. А наша путь теперка на Підгірці. Та про це вже наступним разом, іншалла.

Автор macsolas

ЧИТАТИ ЩЕ ПРО ОЛЕСЬКО