Яким же були відчуття героїв епохи Великих Географічних відкриттів? Наприклад, що відчував Джеймс Кук відкривши Гавайські острови? Важко уявити. Особливо зважаючи на неймовірну радість від невеличких відкриттів, які не ліниться мені підкидати наша країна. Як от Покровська церква у селі Антонівка (Варвинський район Чернігівської області) – у мене три дні гарний настрій був, після того, як ця величезна прекрасна споруда визирнула на горизонті. Та про неї навіть всесильний Інтернет майже нічого не знає (подумалось відразу). Це ж справжня інкогніта… Того дня я ще тричі повторював собі те саме. І сподіваюся що мене не спіткає доля нещасного Кука.
Відразу хочу вказати одну цифру – Покровська церква в селі Антонівка здатна вмістити 4 тисячі!! вірян. Це величезна кількість, особливо для села, яке не лежить на жодному перехресті торгових шляхів.
Перше що спливає на думку – у селі жив дуже багатий і дуже щедрий пан. Він і звів церкву для своїх селян. Дивимося в історію Антонівки: дійсно селом володів Володимир Тарновський, молодший брат власника Качанівки. До селян він відносився дуже поблажливо, навіть посприяв отриманню ними значних земельних наділів після скасування кріпацтва. А до Володимира у селі жив його батько Василь. Тут був панський палац на 72 кімнати. Але немає жодних згадок про те, що Тарновські брали участь у будівництві Покровської церкви. Всюди (де зміг знайти) зазначається, що храм збудований на пожертви парафіян. Це ж які парафіяни в Антонівці повинні були жити? Тільки що закінчив писати про ще один храм зведений на кошти парафіян – Михайлівський у Алупці. Так там будівництво йшло із величезним скрипом, а храм менший звели, хоч серед парафіян там були Воронцови, Мальцеві, Мілютіни та інші тогочасні кримські олігархи. А тут звичайнісіньке село і така будівля. Доведеться копнути глибше.
Отже Антонівка з’явилася у 16 столітті, як уходницьке поселення засноване якимось Антоном – втікачем від панської сваволі. Місця тут були дикі й далекі від польських жовнірів, тому хутір почав швидко наповнюватись іншими втікачами. Згодом у місці впадіння річки Суботи в Удай виросло велике село.
Мешканці Антонівки, колишні втікачі-козаки, були людьми волелюбними та сміливими. Відомо що вони підтримали свого часу гетьмана Мазепу, за що були покарані царськими військами. До речі, з тих часів поряд із селом розташована «Шведська могила» (шлях відступаючих шведів та загону Мазепи проліг якраз через Антонівку).
Наприкінці 18 століття село, з волі Катерини ІІ, перейшло у власність Тарновських. Тоді ж почалося закріпачення селян. Але більшість антонівчан вважали себе вільними козаками й не пішли в кріпаки. Вони знайшли кошти щоб відкупитись й продовжували жити за козацькими традиціями. Мали власну управу, старосту, навіть бригаду з ремонту доріг. Антонівка жила, як своєрідна козацька комуна. Посади в ній були виборні. Цікаво, що досить значною посадою був сільський сторож, який стеріг село в нічну пору – нікого не впускав і не випускав до світанку.
Мешканці Антонівки аж до більшовицької навали вважали себе козаками. Відразу спливає в пам’яті анекдот: «Діду, війна скінчилася 20 років тому». Які ще козаки у 19 столітті? І як таке дозволила влада? Чергова лівобережна загадка. Те саме питання я задавав собі у Селищі (біля Баришівки), коли бабусі мені казали що їхню церкву будували козаки, а сталося це у 1913 році. Так от у Антонівці церкву освятили у 1914-му, а місцеві мешканці теж називають її козацькою. Ну які козаки на початку 20 століття?
Отже церква у Антонівці – чергове підтвердження моєї теорії (з якої багато хто сміється) про таємне товариство, яке існувало на Лівобережжі після офіційного знищення козацтва. Ціла купа сіл жила за козацькими звичаями, не у кріпацтві. І це факт, який підтверджують «козацькі церкви» у Требухові, Селищі, Лукашах, Лехнівці, Атюші, Поділлі, Рогозові, ну і, особливо, у Антонівці. А крім того, в цих краях куди не плюнь, землі колишньої козацької старшини: Розумовські, Закревські, Сулими, Кочубеї, Лизогуби тощо. Отже, власники земель козаки – від старшин до черні.
За офіційними даними на кінець 19 століття в Антонівці мешкало 3549 осіб, із них козаками себе вважали 2960. Це були люди, які ніколи не знали кріпацтва й мали великі земельні наділи. Всього мешканці мали 4906 десятин землі (це майже 4900 гектарів – немало), і з них у володінні козаків було 4478 десятин. От так то – по півтора гектара на особу (включаючи стариків і дітей). Тепер стає зрозуміло, звідки у антонівських парафіян взялися кошти на будівництво такої церкви.
В 19 столітті в Антонівці існувала інша церква – дерев’яний храм, який не міг вмістити усіх парафіян. Покровську церкву збудували в доповнення дерев’яної, але після її будівництва, стару перестали використовувати, хоча й не зруйнували. За документами спеціальної комісії вона ще стояла у 1926 році, не мала начиння і руйнувалася. Її збиралися розібрати й перенести в одне із сусідніх сіл, але ці наміри не були здійснені. Та сама комісія постановила розібрати храм й використати «50% відсотків лісного матеріалу».
В Антонівці було п’ять вулиць, які сходилися на пагорбі в центрі села. Саме на цьому пагорбі в 1889 році заклали новий храм. Заплановане будівництво було настільки масштабним, що тривало аж 23 роки (то коштів не вистачало, то ще чогось). Закінчили будувати у 1912 році, а через два роки освятили храм на честь Покрови Богородиці (ну а яку б ще церкву хотіли козаки). Церква була зведена у русько-візантійських формах притаманних цегляному модерну. Декор храму виконаний досить майстерно, що дозволяє говорити про те, що замовники не поскупились на професійну бригаду будівельників та на гарного архітектора (інформації про якого я не знайшов). Крім того, варто зазначити, що під час війни, артилерією було зруйновано верх дзвіниці та дві передні бані.
Покровська церква у 70-ті роки 20 століття (фото звідси)
Храм почав працювати у 1914 році. Більшовики його закрили в кінці 20-х. Коли точно – невідомо, але у 1926 році він ще працював і мав релігійну громаду із 2 тисяч душ. Після закриття церкву постановили розібрати на цеглу. Ця затія більшовикам не вдалася, адже храм був збудований настільки якісно, що відокремлювати цеглу не було можливості. Його можна було лише зруйнувати вибухівкою, але комуністи цього не зробили – вирішили використовувати церкву як склад .
У 1941 році німецька окупаційна влада відновила богослужіння у Покровській церкві. Але у 60-ті роки її знову закрили. Лише після розвалу СРСР храм відновив роботу. У 1993 році церкву повторно освятили. Було здійснено ремонт куполів та перекриття, косметичний ремонт приміщень. Місцеві мешканці твердять, що всередині вона дуже красива. Нам це побачити не вдалося – припізнилися трохи, богослужіння закінчилося і храм зачинили. Нічого, побачимо наступного разу, чого і вам бажаю. Така церква могла б бути окрасою не лише Антонівки, а й самої столиці.
Текст та фото Романа Маленкова
PS. Церква унікальна ще й оформленням інтер’єру. Величезний об’єм пофарбований у сині, жовті, червоні та (інколи) білі кольори. Найбільше навантаження покладене на синій та жовтий. А ще вона унікальна тим, що немає жодної колони – громадина храму тримається виключно на арках.
