Передмова
Чорнобильська зона відчуження становить 2500 квадратних кілометрів території України. Після двадцяти років ізоляції значні площі забруднених радіонуклідами природних комплексів є слабо вивченими. Епізодична поява людини створює прекрасні умови для розвитку флори і фауни.
Текст, представлений нижче, є описом експедиції у віддалену, північно-західну, частину Чорнобильської зони відчуження. Метою експедиції було вивчення стану природних об’єктів, а також, якщо пощастить, визначення наявності “червонокнижних” тварин – рисі і борсука. Ми чули, що в цій частині зони відчуження можлива поява ведмедя – що розбурхувало розум і додавало подорожі якийсь авантюрний відтінок. Оповідання ведеться у формі щоденника, де представлені суб’єктивні враження, отримані одним з учасників експедиції.
День перший
Сліди були чітко видні у пухкому мулі калюжі. Саме це примусило мене зупинитися і сісти біля неї. Глибокі, з виразно окресленими краями, сліди вказували на їх недавнє походження. Трохи розширений, з чітким малюнком коротких кігтів, слід вказував на те, що він належить борсуку. Ймовірно, цієї ночі тварина блукала у пошуках їжі, постійно принюхуючись. Нюх є одним з головних засобів “комунікації” цієї тварини з навколишнім світом. Слух і, тим більше, зір у нього погані. Але, наскільки я міг судити виходячи зі своїх мізерних фауністичних пізнаннь, борсуків рідко хто зустрічав у покинутих селах Чорнобильської зони відчуження. Хоча тут, в селі Красному, одному з найбільш віддалених куточків зони відчуження, людина буває дуже рідко, і цей чинник неспокою повинен бути виключений. Принаймні, мені так здавалося під час планування експедиції в цю, північно-західну, частину зони відчуження.
Околиці села Красне
Околиці села Рудьки
– Борсука, – упевненим, але тихим голосом сказав Петрович, пильно вдивляючись у крони дерев покинутого саду. Він – професійний орнітолог – не впускав можливості постежити за вокалізацією якого-небудь птаха і зараз, мабуть почувши пташину “мелодію”, намагався відшукати очима “виконавця”.
На підтвердження моєї здогадки Петрович трохи зачекав, ймовірно бажаючи довше насолодитися флейтовими переливами пташиної трелі, та виніс вердикт: “Чорноголова славка”. Після чого попрямував у найближчий двір оглядати руйнування, які після себе залишили працівники зони відчуження минулого року. На цьому треба зупиниться детальніше.
Справа в тому, що рік тому, згідно рішення адміністрації зони відчуження, було вирішено засипати всі існуючі криниці у залишених населених пунктах. Засипання колодязів проводили ударними темпами, при цьому використовуючи виключно бульдозер. Необхідно відзначити, що все було б нічого, якби всі криниці знаходилися за межами сільських дворів. Але у половині приватних садиб було власне, як зараз говорять, джерело питного водопостачання. Тому використання агрегату, нездібного до маневру в умовах сільського подвір’я, призвело до часткового або повного руйнування будинків та господарських споруд. Руйнування, що з’явилися перед нашими очима, справляли гнітюче враження. Деякі будинки стояли із практично відсутніми частинами стін. Картину доповнювали обвалені дахи, а також купи битої цегли вперемішку зі шматками шиферу і дощок…
Разом з тим, не дивлячись на значний техногенний вплив у зовсім недалекому минулому, даний “урболандшафт” інтенсивно відвідувався представниками тваринного світу. Окрім слідів борсука в селі Красне ми також виявили багато слідів кабанів, лосів, лисиць, єнотоподібного собаки, козулі та вовка. Останній залишив не лише сліди, але й послід. У такий простий і наочний спосіб вовк не тільки “інформує” лісову громадськість про свою присутність, але й вказує на межі своїх володінь. Як правило, свій послід вовк залишає на “видному” місці. У походах зоною мені неодноразово зустрічаються такі “прикордонні стовпи” посеред дороги.
Треба сказати, що природа зони відчуження є цінним та цікавим об’єктом для вивчення розвитку тваринного світу в умовах відсутності людини. Ні, звичайно, людина присутня, але її вплив на умови проживання тварин зараз мінімальний. Збільшення кількості, а також поступове збільшення видового складу тварин, що мешкають у зоні, з кожним роком підвищує цінність даних територій з погляду його охорони і збереження як цінного резервату біорізноманіття.
На цьому тлі мені цікаво на власні очі побачити і постежити за змінами, що відбуваються у природі зони відчуження. Експедиційні походи в зоні відбуваються не дуже часто, і тому мені завжди приємно подорожувати віддаленими куточками цих ізольованих від людини територій. У даній подорожі для походу була обрана ділянка території в районі села Красне.
Як я вже відзначав, початковий огляд показав наявність тварин та їх постійну присутність на цій території. Це вселяло якусь надію на те, що при вдалому збігу обставин нам вдасться побачити деяких представників тваринного світу на власні очі. З такими багатообіцяючими думками ми оглянули ділянки садиб, які потенційно могли б використовуватися совами для днівок. У деяких будинках був виявлений пташиний послід, а біля одного сараю виявили велику кількість погадок. Погадки – це залишки тварин та комах, які хижий птах відригає, не в змозі переварити їх у шлунку. Вони мають еліпсоподібну форму та довжину 3-5 см. До речі, це дуже зручний об’єкт у дослідженнях видового різноманіття гризунів, що складають основну страву в меню сов. Судячи з розміру погадок, ймовірно, це було пташеня неяситі – зліток. Очевидно, він постійно сидів на одному місці, де й отримував свої порції корму від дбайливих батьків.
До речі, тут же, у селі Красному, я у вкотре побачив покинуте житло, що кілька років тому використовувалося “бомжами”. У таких будинках обов’язково присутнє ліжко з матрацом, накритим кількома фуфайками, пальтом або іншим верхнім одягом. Хто був у зоні відчуження, той знає, що в більшості сільських будинків ліжка відсутні, не говорячи вже про одяг.
Череп козулі
Залишки кабана
Закінчивши огляд села, ми пішли на північний схід, у бік села Рудьки. Відразу за селом ми опинилися у невеликій, але красивій ділянці насаджень дуба. Високі рівні стовбури столітніх красенів мальовничо виглядали на тлі сосняку. Трохи пройшовши покинутою дорогою, що оперізувала північну околицю села Красне, наштовхнулися на єнотоподібного собаку. Я вперше бачив цю тварину. Спочатку мені здалося, що це звичайна “дворняга”, але з підвищеною “кошлатістю”. Дещо здивувало і поведінка тварини. Замість того, що б відразу сховатися, собака стурбовано бігав лукою та щось захоплено винюхував. Його ніс був постійно опущений, і на нас, як мені здалося, він не звертав ніякої уваги. Секунд двадцять ми захоплено спостерігали як “по-діловому” він обнюхував кущ вербняку. Тут я остаточно переконався, що переді мною єнотоподібний собака – у нього на щоках були виразні коричневі смуги. Зоологи їх називають “бакенбардами” або “баками”. Ймовірно, якийсь необережний наш рух його злякав. Мить, і ми вже спостерігали, як він тікає молодим підліском. Я тільки побачив, як кілька разів промайнув його чорний з сірим пухнастий хвіст.
Неподалік від місця, де ми спостерігали єнотоподібного собаку, виявили великий дуб, на якому на висоті 10-15 метрів виднілося гніздо, діаметром близько метра. Очевидно, воно було не жиле, оскільки ні посліду, ні можливих погадок хижих птахів під ним не виявили.
Неквапливо рухаючись і оглядаючи околиці, ми підійшли до села Рудьки. З незвички я трохи втомився. Схоже, це було помітно, і Петрович запропонував зробити зупинку. Я приліг і відразу склав ноги на рюкзак так, щоб вони знаходилися трохи вище за голову. У похід я надів жорсткі “катерпіллери” з товстою підошвою і високою “халявою”. З незвички ці “кайдани” завдавали певних незручностей, але по досвіду я знав, що в лісових та польових умовах вони дуже міцно тримають ногу, уберігаючи сухожилля від розтягувань, а стопу від вивихів.
Після того, як випили трохи води та обговорили причини переляку єнотоподібного собаки, у нас виникла дискусія. Річ у тому, що далеко не всі зоологи одностайні у своєму відношенні до єнотоподібного собаки. Поява цього виду в європейській частині Радянського Союзу відбулася унаслідок широкомасштабного переселення (інтродукції) з Сибіру і Далекого Сходу. Основна мета такої діяльності була пов’язана з розширенням видового складу промислових видів у мисливських господарствах. У сімдесятих роках минулого сторіччя було переселено близько 100 000 тварин. Єнотоподібний собака має достатньо непогане (за мірками того часу) хутро і дуже добре пристосовується до умов проживання. Разом з тим, ця тварина “з успіхом” почала винищувати кладки і виводки качок, тетеруків та інших птахів, що не викликало захоплення у мисливців. Крім того, він може бути переносником сказу. Зараз у ряді господарств ведеться планомірна боротьба з єнотоподібним собакою (відстріл). Ці аргументи були висловлені мною, на що Петрович заявив про неспроможність такого підходу. Раціон єнотоподібного собаки (за даними статей українських зоологів) складається переважно із всякої дрібниці на зразок жучків та черв’ячків, що не може вести до спустошення мисливських угідь.
Так, дискутуючи, ми почали рухатися далі. Наступною метою нашої подорожі було ознайомлення із станом Річицького лісництва. Воно знаходилося у двох-трьох кілометрах на північний захід від місця нашого привалу. Згідно карти, туди повинна була вести дорога. Її пошуком ми й збиралися тепер зайнятися. Рослинність змінилася. Перед нами тягнулися порівняно молоді посадки сосни, а між ними – великі відкриті ділянки піску, покритого мохом. Мох утворює свого роду природний “килим” з частими лисинами чистого піску. Такі слабозадерновані ділянки дуже чутливі до впливу ззовні. Варто проїхати по ньому машиною, і сліди залишаються надовго. На таких відкритих ділянках добре визначається присутність лосів, козуль і вовків, що й підтвердилося.
Роги оленя
Так виглядає узбіччя деяких лісових доріг
Через деякий час ми знайшли череп козулі. Мабуть він вже був достатньо старий і декілька років пролежав під впливом руйнівних природних чинників. Не дивлячись на зовнішню крихкість, нам довелося докласти багато зусиль для того, щоб відламати один ріг для досліджень на предмет вмісту радіонуклідів. Відзначу, забігаючи наперед, що за час експедиційного походу нам досить часто зустрічалися останки тварин (кістки, черепи, роги або навіть цілі скелети). Так, недалеко від Красного виявили останки дикого кабана, що пристойно збереглися (майже цілий хребет і череп). Ймовірно, він загинув в минулу зиму. Також в районі Товстоліського лісництва були знайдені дуже красиві роги оленя. Вага кожного з них, на мій погляд, складала 5-6 кілограмів. Уявляю, як нелегко жити з такими “прикрасами”, а тим більше пересуватися з ними по сильно зарослому підліском лісу.
За півгодини інтенсивного ходу дісталися до самого лісництва. На жаль, лісництво, також як і значна частина будівель в населених пунктах Чорнобильської зони відчуження, було зруйноване. Вірніше спалене. Оглядаючи околиці лісництва, ми виявили велике сухе дерево, на якому на висоті близько 5 метрів темніло дупло. Під деревом було багато погадок, ймовірно, сови, які ми з великим ентузіазмом зібрали. Підбираючи ці сірі грудочки шерсті з дрібними кісточками, що стирчать на всі боки, тварин, я думав про завзятість, яка потрібна дослідникові, щоб з такого хаосу витягнути і розсортувати по видах всі кістки тварин. Крім того, до осені в раціоні сов з’являються і комахи. Мені часто доводилося бачити погадки, що складаються із залишків хітинового покриву жуків. Важко собі уявити, як з цієї суміші вусів, лапок, черевців та надкриль можна “зібрати” і визначити вид комахи!
Перший привал
Відвідуючи радіоекологічну лабораторію у Славутичі, де працює Петрович, я бачив результати таких досліджень. У декількох десятках скляних банок акуратно розсортовані з погадок хижих птахів “запчастини” тварин. До речі, таким чином він визначив, що в раціоні сов бувають і жаби. Я навіть думав, що це якийсь чорнобильський феномен! Але пізніше, коли поспілкувався в Інтернеті на одному з орнітологічних форумів, дізнався, що таке явище, хоч і рідкісне, але зустрічається в природі.
Закінчивши із збором погадок, попрямували на захід, у бік річки Рожава. Поряд з лісництвом виявили дуже мальовниче водоймище. Цікаво було б у ньому половити рибу – красиві місця привертають до відпочинку.
Так, неквапливо рухаючись та оглядаючи молодий сосняк, який через відсутність належного догляду виглядав гнітюче. Навіть дещо зловісно. Занадто густі посадки сосни привели до того, що рослини в конкурентній боротьбі за світло витягнулися і перетворилися на довгі палиці, вкриті дрібними гілочками. Такий темний глухий ліс виглядав пустинно і створював суцільні чагарники, пройти через які так, щоб не розірвати одяг, просто неможливо. За годину дісталися до невеликої річки Рожава. Це спокійна річечка, через яку за допомогою бетонних кілець був побудований міст. У цьому місці ширина відкритої річки складала близько чотирьох метрів. Її береги були заболочені, і унаслідок підтоплення деякі дерева стояли висохлими. Такі ділянки ландшафту, на думку Петровича, можуть бути ідеальним місцем для гніздування чорного лелеки.
Недалеко від мосту росте мальовничий дуб. На мою думку, йому близько двохсот років. Тут же, на іншому березі річки, знайшли “туалет” борсука у вигляді десятка неглибоких ямок, заповнених залишками комах.
Трохи передихнувши і провівши легке фотографування місцевості, ухвалили рішення йти у бік села Красне. Для цього нам довелося пересуватися сирим лісом і, описуючи плавну дугу, повертатися у село. Йти було досить важко. Товстий шар підстилки і набряклий від вологи мох сфагнум істотно ускладнювали пересування. Дорогою набрели на свіжі сліди лося. Його копита глибоко занурювалися у лісову підстилку, залишаючи круглі ями.
Через кілька годин такого пересування ми вийшли на західну околицю села Красне…
День другий.
На цей день вирішили відвідати Яковецьке лісництво. Як тільки подивились на карту та прикинули ту відстань, яку нам треба було для цього в пішому порядку подолати, в мене по-зрадницьки “засмоктало під грудьми” і з’явилася слабкість в області колін. Я в думках присвиснув. Правда, пригадавши строку з пісні “таких не беруть в космонавти”, вирішив, що ночі зараз теплі – можна переночувати і в лісі. Із звіриною також проблем не буде. У разі нападу вовків – нас двоє: я добре бігаю, а Петрович більш гладкий. Це вселило оптимізм і подарувало надію.
У такому бадьорому настрої ми рушили в похід. Значну частину шляху ми пересувалися лісовими дорогами, які в цій частині зони відчуження дуже рідко використовувалися. Сліди машин нам не зустрічалися. Їх місце на дорогах займали сліди козулі, лося і вовка. І багато вовчого посліду. Мабуть “мостити” межу в нього є справою першорядної ваги.
Частина лісових доріг є насипною греблею, грунт для спорудження якої брався тут же, з узбіччя. Тепер ці місця перетворилися на невеликі водойми, в яких часто зустрічалася лісова качка – чирок-свистунок. Цей птах любить невеликі за площею та дрібні водойми із застояною водою. Причому вона достатньо близько підпускає до себе. В останню мить вона раптово з шумом злітає. При цьому її крила видають специфічний свист. Спочатку цей сірий непримітний птах мене вводив у стресовий параліч. Після декількох годин таких шумових дій я до них звик і відчував себе нормально. Повна протилежність поведінці качки – політ сови. Мабуть вона сиділа на великій сосні біля узбіччя. Наша поява її злякала, і птах, плавно змахуючи крилами, абсолютно беззвучно перелетів через дорогу і сховався в сосняку. Це була сіра сова. Мені дуже подобаються ці птахи, тому, побачивши її, мене остаточно захопив азарт першовідкривача. Я відчув себе якщо не Гагаріним, то Гречко як мінімум.
Пізніше вирішили зробити перший “перекус” на сьогодні. Тільки сіли й почали зосереджено пережовувати арахіс з шоколадом, як з лісової гущавини в 15 метрах від нас на дорогу вийшла козуля. Декілька секунд вона з деяким подивом розглядала “прибульців”, у яких від несподіванки арахіс вперемішку з шоколадом почав поволі вивалюватися з рота. Мабуть, це видовище козулю не вразило. Зневажливо загавкавши (до речі, косулі гавкають, майже як собаки), вона зникла в густому підліску. Я із співчуттям подивився на обличчя Петровича. Його фотоапарат (навіть два!) лежав на рюкзаку в декількох метрах від нас.
Передихнувши, ми з новими силами рушили далі. Промарширувавши ще кілометрів п’ять, на велике наше здивування, ми вийшли до залізниці!!! Важко уявити, але ми, маючи дві детальні карти, супутниковий навігатор і здорову голову (як мені здавалося раніше), заблукали. Вірніше збилися з дороги, повернувши не на ту просіку. Зізнатись, це істотно міняло справу. Оскільки замість того щоб йти майже прямо до лісництва, ми описали півколо і вийшли на дорогу, що веде до села Кливини.
Перемахнувши через “залізку”, ми вирішили йти на захід по грунтовій дорозі, що йде паралельно із залізничними коліями. Підішли до дуже цікавого моста через річку Ілля. Такі пристосування для швидкого облаштування переправ через водні перешкоди я часто бачив в дитинстві в програмі “Служу Радянському Союзу!”. Там показували бравих вояків, які, під’їжджаючи до водної перешкоди, з ходу розгортали величезні збиральні платформи, що служили поверхнею моста. Такого “монстра” тепер я спостерігав на власні очі. “Це ж треба, забути забрати міст!” – промайнуло у мене в голові.
Міст був робочий та, як видно, витримував необхідні навантаження від автотранспорту – до нього вела добре наїжджена дорога. Очевидно, їм часто користувалися й зараз.
Як тільки глянув навкруги, зробив висновок, що місцевість тут симпатична. Річка Ілля трохи розливається і уповільнює свій біг. Навколо по берегах росте невисокий рогіз і плаває латаття. Біля берега знайшли болотяну черепаху. Цю тварину досить часто можна зустріти поряд з невеликими водоймами. Вона була порівняно невеликою – близько 15 см в довжину. Мабуть недавно її намагався хтось з’їсти. Глибокі свіжі подряпини на панцирі свідчили про скрутні хвилини, які довелося пережити цьому створінню.
Далі ми знову перебралися через залізничні колії та вийшли на сильно розбиту лісову дорогу, що вела до лісництва. По суті, це були дві колії рихлого та сипкого піску. Мені здалося, що по такій дорозі йти нестерпно, тому я звернув та пішов лісом поряд з нею. На дорозі кілька разів зустрічалися відносно свіжі сліди людини.
За годину руху ми підійшли до Яковецкого лісництва. Дорогу до нього перетинає річка Ілля. Міст, який забезпечував переправу, обвалився. Ймовірно, його підмило під час весняної повені. Поруч, біля лівого берега, майже під мостом бобри почали будувати загату. Було видно свіжий мул, викладений на залишки мосту і акуратно вирівняний, ніби дитячими ручками. Навколо не було зручного підходу до води, і я вирішив скористатися плодами праці бобрів та вмитися.
Яковецьке лісництво складається з декількох компактно розташованих будівель. У великій “конторі” лісництва навіть зберігся ленінський куточок (правда, якщо слово “зберігся” взагалі може бути використане по відношенню до споруд в зоні відчуження). Посеред лісництва красується 40 метрова оглядова вежа, на яку Петрович відразу ж підійнявся.
Цікава особливість: на цій вежі навіть був передбачений ліфт. На жаль, ліфтер був у відпустці, і нам так і не вдалося скористатися цим зручним підйомним механізмом. Я також спробував було піднятися за Петровичем, але, піднявшись метрів на двадцять я відчув, що мене сильно хитає. Вежа насправді нахилялася поперемінно у різні боки. Знизу це було непомітно, і лише там, вгорі, можна було по-справжньому відчути “радість” від плавних “танців” металевої конструкції, елементи якої покриті глибокими канавками іржі, немов віспою. Загалом, пригадавши фразу Юрія Никуліна “Я не боягуз, але я боюся”, вирішив не ризикувати.
Краєвид з вежі відкривався чудовий. Внизу, як ні в чому не бувало, дикий кабан із знанням справи рив землю. Напевно, на території Чорнобильської зони відчуження не залишилося ділянок колишніх сільськогосподарських угідь, де не ступало б “рило” цієї тварини. Ми знаходили ділянки лук з “пороями” площею більше 100 квадратних метрів. При цьому утворювалися ями глибиною до 60-70 см. Така ділянка поля швидше нагадувала поля битв Другої Світової війни.
Після відпочинку та огляду околиць ми повернули назад. Через деякий час вийшли до залізничної станції Товстий Ліс. Виявляється, біля станції є невелике пристанційне селище. Розміщується воно у мальовничому лісі із старими красивими дубами та соснами. Я був би не проти того, щоб мати тут заміський будинок, навіть сьогодні. Місця дійсно красиві. До речі, саме тут побачив птаха, якого вважаю найкрасивішим серед дрібних пернатих Чорнобильської зони відчуження. Це – довгохвоста синиця. Птах дуже цікавий – мені доводилося кілька разів ловити його орнітологічними сітками під час кільцювання птахів і розглядати поблизу. Це невелика пташка, вага якої, за моїми вимірюваннями, складає 5-7 грам. Єдина з синиць (хоча вона не належить до родини синицевих, для неї спеціально виділили окрему родину – довгохвості синиці), яка не мешкає в дуплах, а споруджує гніздо у вигляді невеликої кулі в нижніх частинах чагарників. Таке гніздо дуже важко знайти, оскільки птах майстерно володіє мистецтвом маскування, використовуючи для цього шматочки кори дерев та моху. Зовні, коли вона сидить на гілці та займається своїми пташиними справами, вона схожа на білу пухнасту кульку з тоненькою паличкою – хвостиком. Вид цього птаха настільки потішний, що я часто думаю, що коли б не великі труднощі в його утриманні в домашніх умовах, він легко витіснив папуг б з наших квартир.
Помилувавшись деякий час околицями станційного селища, попрямували у бік села Червоне.
Так закінчувався другий день експедиції. Попереду ще було два прекрасні травневі дні для подорожей та спостережень за природою Чорнобильської зони відчуження.
Текст та фото Сергія Паскевича
