Існує легенда, згідно із якою, прохід через Святі врата позбавляє половини гріхів, а від іншої половини позбудитесь, після молитви біля мощ у печерах – зайшли грішником, вийшли ледь не святим. Цікаво, що по українських селах, знали цю легенду всі, тому й вирушали до лаври у паломництво цілими селами, пішки, за сотні кілометрів. Народу, за щастя було, пройти крізь головну лаврську браму, і помолитись на подвір’ї перед Великою церквою – всередині ж місця вистачало далеко не всім. А над головною брамою (Святими вратами) ще із ХІ століття стоїть Троїцька церква – єдиний лаврський храм, який жодного разу не був зруйнований.
У Княжу Добу селянам заборонялося йти через головну браму – лише через бічні хвіртки, які не збереглися, а через браму могли йти на богослужіння лише особи княжого роду та вище духовенство – отак вибірково народ отримував прощення гріхів. З тих часів серед простого люду вкоренилася неймовірна шана до Святих воріт та до Троїцької церкви, а коли прохід у монастир став демократичним – легенда про відпуск гріхів поширилася на усі руські (українські) землі.
Троїцьку церкву пощадив землетрус 1230 року, у 1240-му її на зачепили й монголо-татари. Лихоліття й негаразди ніби оминали надбрамний лаврський храм. Численні напади ворожих князів зі сходу, кримських татар, литовців, поляків та інших агресорів не зруйнували храм, через який і нині туристи та богомільці потрапляють у Верхню Лавру.
Церква над головною брамою лаври була зведена на кошти Миколи Святоші у 1106-1108 роках. В минулому луцький князь, син чернігівського князя, Святослав Давидович, у віці 26 років покинув родину (дружину й дітей) і прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі, під іменем Микола (прізвище Святоша він отримав пізніше). Майже 37 років Святоша провів у монастирі, віддавши йому значну частину своїх коштів. Нині його мощі зберігаються у Ближніх (Антонієвих) печерах, а його прізвищем (чи то прізвиськом) названо цілий район у Києві, який лежить в межах його колишніх земельних володінь – Святошине.
Церкву звели із бутового каменю та плінфи у доволі простих візантійських формах – прямокутний об’єм 11,5 на 11 метрів та одна півсферична баня на круглому барабані. Декор був доволі простий, як ззовні, так і всередині, і лише в часи Мазепи храм отримав розкішне барокове оздоблення та грушоподібну баню. Тоді ж прибудували кам’яний притвор, а у 1730-1740 роках Троїцьку церкву розписали майстри лаврської іконописної школи. Головним стилем розпису стало українське бароко, яке ми можемо побачити в храмі і нині.
Троїцька церква є видатним витвором українського мистецтва. Вона розташована в уступі фортечних мурів, які біля брами розписані видатним українським живописцем Іваном Їжакевичем. «Собор преподобних Ближніх печер» та «Собор преподобних Дальніх печер» – лики святих ніби вітають усіх, хто зібрався пройти крізь святу браму, над якою височіє неймовірна Троїцька церква.
Текст та фото Романа Маленкова
