Цей монастир, можливо, не найпомітніший і не найвідоміший у Києві, але він чи не найпоказовіший в сенсі гармонійного функціонування православного монастиря в межах великого міста. Чому православного? Тому що, наприклад у Львові, є багацько монастирів, які гармонійно вливаються в міську панораму, але то католицькі монастирі. А от монастирі православні завжди тягнуть на себе більше уваги, й функціонують за принципом міста в місті. Як от Києво-Печерська Лавра, чи Софія Київська, чи Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові. Таких прикладів безліч . Я не кажу що це погано, просто звертаю увагу на гармонічність міського середовища і хочу зазначити, що вцій гармонічності монастирі повинні бути помітними і непомітними одночасно. (Непомітні православні монастирі теж є, наприклад у Одесі, але то перегин в інший бік, коли вони просто зливаються із міським середовищем).
Свято-Вознесенський Флорівський монастир
Монастир на початку 20 століття (видно грушеподібні бані Вознесенського собору)
Вознесенський собор (ліворуч) із шоломоподібними банями (фото кликабельне)
На Подолі немало храмів. Немало і монастирів (колишніх і діючих нині). Флорівсько-Вознесенський монастир один із найстарших, найбільших і найцікавіших. Він є невід’ємною частиною краєвиду Подолу, хоча одночасно це один із найбільш компактних та найбільш затишних великих монастирських комплексів в Україні (це коли не одна церква і не один корпус келій вдало розташовані на обмеженому просторі). Тут є і великий собор, і велика дзвіниця, і три допоміжних церкви й великі келійні корпуси. Й функціонує все це на обмеженому просторі жвавої ділової ділянки міста, із постійними автомобільними заторами та сотнями (чи тисячами) типових офісних працівників.
Коли у Києві заснували монастир на честь святих Флора та Лавра – достеменно невідомо. У відповідності із деякими історичними документами він існував вже у 1441 році. Потім занепав і був відновлений київським протопопом Іаковом Гулькевичем, який отримав землі обителі у довічну власність від польського короля Сигизмунда ІІ в 1566 році. Монастир тоді вже був жіночим. У 1632 році внук Гулькевича відмовився від прав на монастирські землі, й передав їх у підпорядкування ігумені Агафії Гуменицькій. Із того часу обитель існувала як осібний монастир, підпорядкований Київській митрополії та Вселенському (Константинопольському) патріархату. Але після приєднання Києва до Московії, митрополію майже силою перепідпорядкували патріархату Московському. Далі про підпорядкування говорити не будемо…
Церква Казанської Богоматері
Трапезна церква
Воскресенська церква
Спочатку всі будівлі монастиря (який був дуже бідним) були дерев’яними, тому дуже страждали від частих пожеж. Лише наприкінці 17 століття в обителі з’явилася перша мурована споруда – будинок настоятельки.
Розквіт почався у 1711 році, після закриття Петром І Вознесенського жіночого монастиря (найстарішого жіночого монастиря Києва), й переведення насельниць до Флорівської обителі. На місці Вознесенського монастиря згодом збудували міський арсенал.
Вознесенський монастир вважався найелітнішим жіночим монастирем Києва. Більшість черниць тут походило із княжих та шляхетських родів. Як відмічав відомий французький інженер Боплан (який тривалий час служив польській короні) чернеці (побачені інженером на прогулянках) мають надзвичайно вродливі обличчя.
Дзвіниця
Монастирські корпуси (останнє фото кликабельне)
У 1683 році, після призначення ігуменею Вознесенського монастиря Марії-Магдалини Мазепи (Мокієвської) – матері майбутнього гетьмана, почався розквіт обителі. Вона стала головним центром літургійного гаптування, розширювалася та розбудовувалася. Та імператор Петро закрив «мазепинський» монастир. Муровані храми та будівлі обителі згодом були розібрані, ну а черниць перекинули у Флорівський монастир.
До Флорівського монастиря перейшли і численні маєтності Вознесенського. З одного із найбідніших він став одним із найбагатших. Із 1732 року він став називатись Свято-Вознесенським Флорівським монастирем. Сталося це після закінчення будівництва Свято-Вознесенського собору – головного храму обителі.
Собор звели у стилі українського бароко. Цікаво, що пізніше в церковних колах цей стиль назвали «архаїстичною формою, яка відповідає народній будівельній традиції». Кілька раз він реставрувався після пожеж. Так у 1811 році пожежа знищила у храмі майже всі розписи. Реставраційними роботами керував головний архітектор Києва Андрій Меленський. За його ініціативи були відновлені первісні грушеподібні, характерні для українського бароко, бані собору. А от радянські «реставратори» після руйнації бань у 1941-43 роках (в період окупації) не відновили їхню форму, поставивши на барабани незрозумілі шоломоподібні завершення. Собор тоді дещо втратив у красі. Але все рівно це і нині один з найвеличніших храмів Подолу. Особливо вражає інтер’єр будівлі (який мені сфотографувати не дозволили – не благословляється).
У 1759 році першу муровану будівлю монастиря (будинок ігумені) перетворили на трапезну церкву (нині церква Тихвинської Богоматері). Трохи раніше (у 1740-му) була зведена триярусна дзвіниця, причому два верхніх яруси були дерев’яними.
До кінця 18 століття більшість будівель Флорівського монастиря залишались дерев’яними, тому величезна пожежа 1811 року їх знищила. Як знищила вона і верхні яруси дзвіниці. Під керівництвом Меленського було проведено капітальну перебудову монастиря. Звели збудували нові корпуси келій. Двома мурованими ярусами у стилі ампір завершили дзвіницю (дзвіниця мала високий шпиль, спотворений радянськими реставраторами). В тому ж стилі у 1824 році звели Воскресенську церкву-ротонду (нині вважається однією з кращих ампірних будівель Києва).
У 1840-44 рр. була збудована церква Казанської Богоматері. Автором проекту вважається Павло Спарро. Церква є сумішшю класицизму та історизму (класицистична будівля доповнена елементами русько-візантійської архітектури).
У 1929 році монастир закрили. Троїцьку церкву, яка стояла на монастирському кладовищі зруйнували, а будівлі роздали різним установам. Так у церкві Казанської Богоматері розташували цех протезного заводу, у Вознесенському соборі та Воскресенській церкві – майстерні «Укрпроектреставрації», у келійних корпусах – житлокооператив… Ну і т.д.
Під час німецької окупації монастир знову відкрили, в майбутньому він вже не закривався (офіційно), хоча більшість будівель повернули черницям лише у 90-ті роки минулого століття.
Нині обитель можна сказати процвітає, навіть незважаючи на продовження відновлювальних робіт у багатьох будівлях. Це значний туристичний об’єкт, включений у більшість екскурсійних програм Подолу. Радимо відвідати цей куточок затишку серед гамірного міста. Не пожалкуєте.
Текст та фото Романа Маленкова
