Два роки офіційна церковна влада не давала дозволу на освячення церкви у селі Пархомівка (сучасний Володарський район Київської області). Великий храм на дві тисячі прихожан, у будівництві якого використано мармур, граніт, коване залізо, шифер, дерево, кераміка і навіть залізобетон (чи не вперше в Російській імперії) церква не хотіла прийняти у своє лоно. Дивно… Офіційне пояснення було таке: архітектурне вирішення храму не відповідає церковним канонам. Дійсно, подібних архітектурних вирішень у православ’ї не було.
Церква Покрова Пресвятої Богородиці у Пархомівці лише частково схожа на православну. Це своєрідний архітектурний синтез готики, східних (азіатських) архітектурних традицій та язичеських культових форм. Храм прикрашений зображеннями вогню, молота, стріл, пророслого зерна, змій, виноградних грон, пластів зораної землі, ялини, півня та, навіть, свастики (давньоіндійського символу вічного руху життя). Все це, разом із асиметричними зображеннями хрестів, паркетною підлогою та лавками у приміщенні храму не давало спокою церковній владі. Але пархомівську церкву все ж освятили.
Дуже багато на стінах церкви вирізаних на мармурових плитах, старовинних написів. Один з написів старослов’янською наголошує: “Споруджений в честь і пам’ять Покрови пресвятої Богородиці й великого мученика Віктора у літо 1903-1906”.
П’ятдесятиметрову дзвіницю церкви видно здалеку. Вперше я побачив цей архітектурний шедевр ще у дитинстві. І вже тоді мене захопила казкова велич цієї ні на що не схожої споруди. Але лише кілька років тому довідався про історію появи у глухому селі храму, який прикрасив би будь-яке місто світу.
Деякі знавці стверджують, що В.Ф.Голубєв планував побудувати у Пархомівці велике промислове підприємство (цегельний завод), але друзі умовили його почати будівництво церкви. Та Віктор Федорович не дожив до початку будівництва – він помер у 1903 році в Римі, заповівши поховати себе у Пархомівці. Його волю виконали – поховали в склепі поряд з майбутнім величним храмом. Вже у 1994 році, після розпаду імперії більшовиків, поряд із церквою звели пам’ятник великому меценату.
Ідею будівництва церкви реалізували сини Віктора Федоровича Голубєва – Віктор та Лев. Воно розпочалося майже відразу по смерті В.Ф.Голубєва, того ж 1903 року. Спорудження церкви замовили архітектору В.А.Покровському. Микола Реріх, що був гарним знайомим В.В.Голубєва та В.А.Покровського, розробив 13 ескізів мозаїк та зовнішнього декору храму. Але втілені в життя були лише дві мозаїки: “Покров Богоматері” та “Спас Нерукотворний”. Смальту для них виготовив один з кращих майстрів того часу В.А.Фролов. Мозаїки і сьогодні прикрашають храм у Пархомівці.
Будинок священника (недореставрований) та сторожка.
І Голубєву, і Покровському, і Реріху були близькі ідеали Сходу. Співробітництво цих людей й вилилось у створення Пархомівської церкви. На думку Реріха в інтер’єрі храму мали домінувати червоний, зелений, жовтий і сірий кольори. Фрески храму повинні були втілити гуманістичну ідею світової єдності. На жаль, авторам не вдалося до кінця втілити свої ідеї в життя.
Радянська влада не була милосердною до культових споруд. Дуже багато пам’яток культової архітектури було знищено. Але Пархомівську церкву врятувала господарська розсудливість більшовиків. Спочатку у приміщенні храму намагались влаштувати клуб, потім воно було складом добрив. Церква поволі руйнувалась, розбиралась на будматеріали…
У 1979 році храм отримав статус пам’ятки архітектури, а у 1982 Київський обласний відділ у справах будівництва та архітектури інституту “Укрпроектреставрація” розпочав реставраційні роботи у Пархомовському храмі. Потрібно було перекрити дах та бані, відновити втрачену кладку. Особливих робіт потребували мозаїки.
Влітку 1987 року під час фестивалю Індії в СРСР приїхав син Миколи Реріха – Святослав. З ним зустрілась група пархомівських ентузіастів, намітився візит Реріха у Пархомівку. Значну роль в активізації реставраційних робіт відіграла дружина тогочасного генсекретаря – Раїса Горбачова. Як результат – закипіли роботи в Пархомівському храмі. На реставрації працювали кращі українські спеціалісти. Вкладались величезні кошти. Але Реріх у Пархомівку не приїхав. Реставрацію довели до певного рівня і звернули.
З 1992 року в храмі відновлено постійне богослужіння. В 90-х роках ХХ століття в Пархомівку організували екскурсійний маршрут “До Реріховських мозаїк”. Але він був спорадичним. Зараз багато туристичних фірм організовують поїздки в Пархомівку, як “довісок” до екскурсії в Білу Церкву. Але і це добре, адже завдяки цьому, люди нарешті побачили неперевершений архітектурний витвір.
P.S. Свого часу село Пархомівка належало відомому російському магнату Віктору Федоровичу Голубєву. Пархомівські землі він перетворив на зразкове господарство зі статусом “заповідного”. В Пархомівці вирощували рідкісні плодові дерева, збирали гарний врожай зернових та овочевих культур, виводили породистих та робочих коней. Родина Голубєвих не жаліла грошів на розвиток села. Для селян було побудовано дві школи, лікарню, амбулаторію з акушерським відділенням, читальню, чайну, в якій було встановлено поліфон з великим репертуаром п’єс. Голубєві щорічно виділяли кошти на утримання цих закладів. Господарство у Пархомівці провадилось із врахуванням усіх прогресивних досягнень агрономії.
Текст та фото Романа Маленкова
На стінах пархомівської церкви повно різноманітних написів та знаків. Ми їх вирішили подати окремим фотозвітом. Дивитись тут.
Неподалік від церкви стоїть будівля колишнього ремісничого училища, зведена на кошти Голубєвих у стилі українського модерну. Ймовірно, що проектував училище той самий архітектор Володимир Покровський.
Далі подаємо текст Андрія Власенка із сайту “Сад українського модерну”.
Неймовірно: скільки разів, відвідуючи Пархомівку, наш погляд неуважно ковзав по цій оригінальній хаті, а розум геть не фіксував її у своїх анналах! Це тим паче дивно, бо стоїть вона прямо при дорозі, практично поруч із славетним Покровським собором.
Та ось нарешті ми не лише помітили, а й пильно роздивилися пам’ятку. І були винагороджені: таких оригінальних різьблених наличників на трапецієвих вікнах немає в жодній іншій відомій нам споруді УАМу. Зокрема, казкові змійчики-горинчики сусідують тут із технічним реманентом — циркулем, молотком, кліщами та цвяхами. Пояснення такому казусу просте: російський модерн храмового комплексу поєднався із професійними атрибутами ремісничого закладу.
Через дорогу від училища для хлопчиків в ті ж 1900-ті роки було збудовано училище і для дівчаток, але, на жаль, у банальному еклектичному стилі (здається, нині там клуб). Кошти на обидві школи пожертвували видатні меценати — родина Голубєвих, які вкупі із Володимиром Покровським, Миколою Реріхом та Володимиром Фроловим обдарували світ дивовижним пархомівським ансамблем. І як то добре, що ця архітектурна симфонія має у своїй партитурі і українські нотки. От тільки стан покинутої школи викликає побоювання за її подальшу долю… Де ви, сучасні Голубєви?
