Старі цвинтарі можуть багато про що розказати. От, наприклад, біля Миколаєва, на Львівщині, є село Дроговиж. Сільський цвинтар розташований біля покинутих старих цехів Миколаївського цементного заводу. І власне зовсім близько від величезних труб, у височезній кропиві, ми знайшли найстарішу частину цвинтаря. Нас здалеку здивували кам’яні хрести, не схожі на хрести у сусідніх селах. Православні, із косою перетинкою, але, на відміну від російських, ще й із перетинкою зверху. Такі хрести називають візантійськими. Звідки вони у галицькому селі?
Хрести усі великі, вище людського зросту, не бідні. На одному ми розібрали епітафію: “Ту спочиває Руська донька Стефана и Анны Сенишыних…..” Та це ж цвинтар москвофілів. Була така хвороба на Галичині, Буковині і Закарпатті, коли українці масово називали себе ледь не росіянами, мали проросійські мовно-літературні та суспільно-політичні погляди, обстоювали ідею національно-культурної єдності з російським народом, а пізніше — державно-політичну єдність із Росією.
Це була чергова російська хитрість. На тлі відсутності в українців власної державності та чіткої національної самосвідомості, москва почала вливати шалені гроші у розвиток ідеї єдності русинів-українців із росіянами. Найбільших успіхів в цьому досягли священики, які перетягли на бік московитів десятки тисяч українців, вбивши їм в голови мантру про адіннарот. Були такі й у Дроговижі. Залишили по собі рідкісний і дуже цікавий артефакт – шмат старовинного цвинтаря із чудовими візантійськими хрестами кінця 19 – початку 20 століть.
Язик не повертається сказати, що це меморіал російського колоніалізму. На відміну від пам’ятника Щорсу, ці хрести – то джерело історичних знань і об’єкт культурної спадщини.
Текст та фото Романа Маленкова.
