Село Тунчкая Tunçkaya – це інша Туреччина, зовсім не схожа на курортну, звичну нам, сучасну й комфортну. Тут один із головних скарбів – кизяк. Його збирають у копиці, нарізають, сушать, складають у піраміди. Здається, що тут всюди екскременти овець і корів. Вони засохлою кіркою вкривають дороги, двори, будинки. Про будинки мова окрема – це низькі, одноповерхові (скоріше це півповерха), кам’яні хижі із пласкими дахами. Все виглядає ну дуже бідно. Не віриться, що це Туреччина – більше схоже на Африку. На бідну дику Африку.
Тунчкая розташована за 50 кілометрів на південь від міста Карс, на висоті близько двох кілометрів над р.м. Стара частина села лежить на скелях і оточена з трьох боків стрімчаками. Навколо села мури і башти замку Кечіван Kecivan. Збереглися вони по різному – на заході досить добре, на півдні гірше, а на півночі і сході їх майже не залишилось, хоча там такі круті й високі природні скельні стіни, що може у штучних і необхідності не було.
Потрапити в село можна через єдині ворота, з потужними надбрамними вежами. На протилежному (східному) боці старе село закінчується окремою скелею, на якій стоїть напівзруйнована вірменська церква, хоча про тутешніх вірменів я не знайшов ніде ні слова, і взагалі про Тунчкаю інформації в інтернеті дуже мало. Відомо, що таку назву село має із 1960 року, а раніше воно називалося Кечіван, або Гечіван. Чому перейменували – хтозна, але зрозуміло, що перейменування найчастіше роблять, коли хочуть забути, або стерти, минулу історію, а зважаючи на вірменську церкву, на скелі, вона може бути не дуже приємною.
В кількох статтях я прочитав, що на окремій скелі, на сході Тунчкаї, стоїть не вірменська церква, а сакральна споруда зведена сельджуками. Я на власні очі бачив вівтарну частину – то точно християнський храм.
Замок Кечіван відомий із 7 століття. Хто його звів – науковці не знають. Мабуть урартійці У 7 столітті тут стояло місто, яке називалося Артагейра. З великою долею вірогідності можна сказати, що це місто було вірменським, і напевне його історія не сильно відрізняється від історії більшості міст сходу Туреччини – часта зміна володарів, до приходу османів, а потім спокійний феодальний лад та поступовий занепад.
У 1640 році в Кечівані побував легендарний мандрівник Евлія Челебі. Він написав, що тут 1200 будинків засипаних землею (напевне так будували, щоб зберегти тепло), три мечеті та гарнізон, із трьох сотень воїнів. Солідне тут було місто, про що можна сказати й по нинішнім залишкам стін.
Тунчкая – приклад того, як може змінюватись людське життя – від міста, із потужними стінами, до села із кизяками.
Текст та фото Романа Маленкова.
