Пляшева – це не просто село в Радивилівському районі Рівненської області – це найвідоміший і найбільший у світі козацький меморіал. Козацькі Могили. Чи знаєте ви значні меморіали, або, хоча б великі гарні пам’ятники, на місцях українських перемог? Де вони, де?.. Є таке місто у Туреччині, яке називається Ніде… А у Пляшевій маємо меморіал, збудований в російський період, на гроші царя-батюшки та Союзу руского народа, на місці ганебної української поразки, на місці найгіршої битви Хмельницького… Усі нації світу цінують і шанують гроби своїх великих, а українці шанують лише місця власних трагедій і поразок? Єдина шанована могила Великого – Тарасова гора у Каневі. Чи є інші в Україні?
Чим була для українців битва під Берестечком? В першу чергу найбільшою поразкою козацького війська в період Визвольної війни. Кількості учасників і загиблих із різних боків подаються різні – наприклад, деякі українські дослідники подають фантастичну кількість польського війська у 300 тисяч, самі ж поляки твердять, що їх було не більше 100 тисяч, а українців, разом із татарами – 200 тисяч. Нехай навіть із обох боків було близько 200 тисяч (на мою думку це реальна цифра) – та це ж просто скаженна кількість, як для 17 століття, більше було, хіба що під Хотином, у 1621 році.
Давайте поглянемо на втрати сторін у битві. Що ж нам дає гугл, на чолі із вікіпедією? Українська вікіпедія: 10 тисяч українців, 8 тисяч поляків – майже рівність; польська вікіпедія: 30-40 тисяч українців, 700 поляків; ну і далі всі вікіпедії повторюють польський варіант. 700 поляків проти 30-40 тисяч українців… Звичайно, дуже рідко польські хроністи не домальовували собі звитяг і не зменшували кількість своїх загиблих. Припустимо, що і цього разу прибрехнули, і нехай поляків загинуло значно більше ніж 700 (та проти стотисячного війська), а українців із татарами менше ніж 40 тисяч, але все рівно різниця вийде катастрофічною.
Хмельницький мав усі підстави, щоб перемогти – величезна армія, повсюдна підтримка, татари, на чолі із ханом у союзниках, супроти переляканих поляків, які стоять на межі своїх земель, і оголосили посполите рушення по всій країні. Що пішло не так – ніхто зараз не скаже. Татари, якесь ядро під ногами у хана, смерть Тугай-бея, Курбан-Байрам – та і без татар вистачало у Богдана війська, щоб перемогти. А де він дівся? Татари забрали і відпустили, сам сховався, згубився? Йосип-драний, чорт ногу зломить, щоб розібратись.
Козаки мали силу, на це вказує навіть польська хроніка, яка описує бій трьох сотень відчайдухів, які прикривали відступ десятків тисяч. Саме ці три сотні богатирів – єдина світла пляма для українців, у битві під Берестечком.
Про хід битви написано й переписано вже скільки, що мені не хочеться зайвий раз його переказувати. Для українців битва стала трагедією, але не катастрофою, адже поляки не змогли розвинути успіх, а Хмельницький відносно швидко зібрав великі війська у Білій Церкві й вирішив відмовитись від тактики залучення селян із косами, які часто вносили паніку й хаос. Почалося створення регулярного козацького війська, яке закінчилося суцільним розгромом і знищенням польської військової еліти під Батогом. Усі польські герої, які керували військами під Берестечком, були вбиті та страчені козаками під Батогом. Хмельницький тріумфував. Він вів перемовини із європейськими монархами, він віддав свого сина за молдовську принцесу… Але комусь потрібно було подати битву під Берестечком, як катастрофу українського народу. Ми знаємо кому – Росії, мовляв поляки вас розгромили, а ми простягли руку допомоги.
Століття селяни виорювали козацькі кістки, мушкети і шаблі на полях між Берестечком та Пляшевою. Потрібно було впорядкувати поховання загиблих, але у російської влади (з кінця 18 ст. Волинь входила до Російської імперії) були значно більші плани. У 1908 році архімандрит Почаївської лаври Віталій (Максименко) ініціював створення меморіального комплексу на могилах козаків. Уродженець Катеринославщини, в миру Василь Максименко, був активним членом та головою почаївського відділку Союзу руского народа – відомої націоналістично-шовіністичної російської організації. Їх ще називали «чорносотенцями». Вони вирішили використати у власних цілях козацьку героїку, й почали збирати гроші на будівництво великого храму на острові Журавлиха, біля Пляшевої. Все подавалося «під соусом» боротьби козаків за воз’єднання велико- і малоруського народів.
Розголос про побудову пам’ятника «рускім казакам, погібшим за православную вєру» пішов по усій імперії. Сам цар Микола ІІ дав 25 тисяч рублів. Вдвічі більше пожертвував московський купець Колесников.
У 1910 році було закладено храм-пам’ятник святого Георгія. Проект розробив учень Щусєва, Володимир Максимов. Вже у 1910 року закінчили підземну частину церкви, де збирали козацькі рештки у загальну могилу. До 1914 року тривало зведення верхнього храму-пам’ятника, із зовнішнім іконостасом, розписи якого виконав Іван Їжакевич. У 1912 році до комплексу перенесли дерев’яну церкву із села Острів – вважалося, що Богдан Хмельницький молився у ній перед битвою. Георгіївський собор та церкву з’єднали підземним переходом.
Антиукраїнський Союз руского народа, сам не бажаючи, зробив для українського народу добру справу, адже в 1914 році він зник із Волині, у 1920-му сюди прийшла Польща, а меморіал залишився на віки. Як і величезний собор у Берестечку, зведений теж у пам’ять про загиблих козаків. Щоправда, лінію чорносотенців по об’єднанню «братскіх народав» продовжували вже радянські чиновники, вбиваючи в голови українців інфу про катастрофу під Берестечком, та руку помощі старшево брата.
«У Берестецькій битві козаки та селяни виявили виняткову мужність, відвагу, самопожертву та стійкість» – так писали в радянських підручниках та путівниках. Насправді ж, це була чи не єдина козацька битва, де основна частина війська якраз виняткової мужності, відваги і не виявили. 30 тисяч жертв українського війська, при кількох тисячах польського – де тут могла бути мужність і відвага? Хіба що самопожертва.
Ну давайте подивимося правді в очі. Ми маємо один єдиний історичний меморіал, який був зведений на кошти російських шовіністів. Але ж була маса переможних битв. Росія і совок заставили український народ забути про них, пам’ятаючи виключно про трагедію під Берестечком. Битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом, Конотопом, нарешті – унікальні перемоги, які могли б служити для самоідентифікації народу – і ми ж можемо бути героями, ми можемо бути переможцями, ми народ. Але ж ні, ми маємо тільки місця для проливання сліз: Берестечко, Крути, Чорнобиль… Переможні битви, то на Куликовому полі, Чудському озері. «Святий» Алєксандр Нєвскій має свою церкву навіть у Хотині – місці величі Сагайдачного та козацького війська. А під Корсунем, до невеличкого пам’ятного каменю, встановленого на честь видатної козацької перемоги, веде грунтова дорога. Малоросам не потрібні герої, їм потрібні місця для проливання сліз. А українцям потрібні?
Текст та фото Романа Маленкова
