Радивилів лежить зовсім поряд із трасою Київ – Львів, але із туристів, які прямують на захід, сюди ніхто ніколи не заїжджає. Даремно. Місто, яке тривалий час було однією з головних митниць імперії, не може не мати цікавинок. Отже…
Після поділу Речі Посполитої, починаючи з 1795 року та протягом 120 років Радивилів на Рівненщині (з 1940 по 1993 – Червоноармійськ) був прикордонним містечком, із митнецею на заході Російської імперії.
Після цього пройшло більше 100 років, змінювались кордони, Радивилів був то українським, то польським, то австро-угорським, то німецьким, то радянським, але саме роки з 1795 по 1914 з історії Радивилова є найбільш згадувані.
Колишній костел Семи Ран Пресвятої Богородиці Діви Марії, нині церква Вознесіння Господнього ПЦУ.
Радивилів вперше згадується в 1564 році як маєток воєводи Миколая Радзівілла, і на тей час вже фігурує як містечко. Є версія що саме в честь власника, з нагоди отримання ним князівського титулу, й було перейменоване містечко N.
З самого початку свого існування Радивилів знаходився на перетині шляхів, якими пересувались як купці з товарами, а торгівля підіймала містечко горі, так і когорти вояків різних країн, дії яких скидали досягнення містечка в розвитку додолу. Коли Радивилів стає прикордонним, починається його піднесення, розвивається міжнародна торгівля (й нелегальна теж, про корупцію та хабарі в Російській імперії не згадував лиш лінивий), промисловість (в XIX ст. тут було 8 мануфактур), особливе значення мало формування в містечку митниці. В 1870 році Радивилову, який на той час 4 роки як був волостним центром, надається статус міста. 1873 року будується залізниця Здолбунів-Радивилів, яка згодом з’єдналась із залізничною мережею Австро-Угорщини, і це ще більше пожвавило життя міста.
Про значення Радивилівської митниці говорить і те, що з 1883 року в Російській імперії існувало лише 9 митних округів, в тому числі Радивилівський. Щоправда, 1889 року округ було ліквідовано, залишилась лише митниця. Керівники та високі чиновники призначались із столиці, це службовці що вже відзначились на державній службі (а з 1880-х і військові, з правом носити форму).
Історія Радивилова тісно пов’язана з людьми, що керували митницею, працювали на ній, або служили в прикордонній варті.
На радивилівському цвинтарі поховано немало родин багатих митників.
Саме за сприяння тодішнього начальника Радивилівського митного округу, який одночасно очолював господарсько-церковний будівельний комітет, князя Петра Олексійовича Вадбольського, за завдяки його зв’язкам із столичним чиновництвом, з 1867 року відновилось будівництво церкви, яку почали будувати ще в 1824 році (за сприяння єпископа Волинського Стефана Романовського), але за браком коштів, через 4 роки це будівництво було призупинено, вимурували храм лише до віконних перекриттів.
Про князя Петра Вадбольського, його коріння, родичів, інших цікавих особистостей Радивилова, що жили тут та поховані біля Олександро-Невської церкви та на міському цвинтарі, можна прочитати в публікації за посиланням нижче, оскільки це потребує окремого посту.
Центр міста та кінотеатр на місці (або на підмурках) синагоги.
А далі про церкву.
Після затвердження Міністерством внутрішніх справ в 1867 році плану добудови храму, виявилось, що виділених коштів у 16 тис.рублів буде недостатньо. До справ як благодійник долучився власник Радивилова, дійсний статський радник Попов, член Олександро-Невського братства, 1870 року створений спеціальний комітет з будівництва, запрошений архітектор Юркевич. Попов сам слідкував за ходом робіт та контролював його. Однак у 1871 році архітектора змінили, замість Юркевича найняли Олексія Скуратова, комісія виявила, що храм будується не за планом і є більшим за розмірами. Церкву 1873 звели, залишилось питання щодо внутрішнього благоустрою. Князь Вадбольський, мотивуючи, що церква будувалась, в тому числі, для чиновників митного відомства та прикордонної варти, звертається з проханням виділити додаткові кошти до директора департаменту митних зборів Качалова, той – до міністра фінансів Рейтерна, а той – безпосередньо до царя Олександра ІІ (до речі, в Радивилові був пам’ятник Імператору Олександру ІІ, який знищений австрійськими вояками в 1914 році). Так було виділено ще 8 тис.рублів. Все було привезено із столиці: у купця Леонтьєва замовили іконостас, у купця Алєксєєва – дзвони, оздобні та річничі речі, у академіка Васильєва – ікони.
Нарешті 15 вересня 1874 року церква Олександра Невського у Радивилові була урочисто освячена архієпископом Волинським та Житомирським Агафангелом. Таким чином, храм будувався рівно 50 років.
Церква Олександра Невського.
Ще одна цікава церква, зі своєю історією – церква Вознесіння Господнього. Католицька громада міста в 20-х роках ХХ ст. задумала звести костел шляхом обмуровування існуючого дерев’яного, роботи завершили 1938 року. Костел дістав назву імені Семи Ран Пресвятої Богородиці Діви Марії. Зрозуміло, що за призначенням він слугував недовго, у війну католики майже повністю залишили місто. Під час боїв храм постраждав, було збито верхню частину, а сліди від куль можна бачити і сьогодні. Після війни в споруді довгий час був будинок культури, потім ДЮСШ. З кінця ХХ ст. – пам’ятка архітектури. Наразі це православний храм ПЦУ.
Була в Радивилові і синагога, практично знищена у рокі війни, перебудована в кінотеатр. Єврейська громада в місті була значна, у 1942 році німецькі окупанти стратили неподалік від міста більше трьох тисяч євреїв.
Є ще один храм – церква Різдва Пресвятої Богородиці, але то вже зовсім новобуд, споруджений в 1992-1996 рр., тому окремо на ньому зупинятись не буду.
Необхідно сказати, що в Радивилові бувало багато відомих людей – Григорій Сковорода, Оноре де Бальзак, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Симон Петлюра та інші. Хоч як не хотілось їх згадувати, а були й такі постаті як Семен Будьонний та Климент Ворошилов, що приклали руку до нищення українського народу та української державності. Починав свій шлях в Радивилові конструктор зброї Токарєв.
Текст Ігоря Дорожка, фото Романа Маленкова.
