Туреччина. Ізмір та залишки Смірни.

Колись мені сказали, що в Ізмірі дивитись нічого, та і сам я, гортаючи ресурси інтернету, не помітив чогось шедеврального – все найцікавіше згоріло у полум’ї пожежі 1922 року. Крім того, я знав, що Ізмір – колишня грецька Смірна, місце страшного злочину та загибелі сотень тисяч християн, місце крові… Тому двічі побувавши на Ізмірщині, у Ізмір я не заїжджав. Цього року, після землетрусу і фото руйнувань, все частіше почали траплятись на очі симпатичні світлини Ізміра: годинникова вежа, набережна, старі грецькі вулички, які дивом збереглися – про це я не знав, хаотично забудовані бідні квартали – таке я теж люблю фотографувати, гігантський ринок, який займає весь центр – ці фото я бачив і раніше, але знімків замку Кадифекале не бачив – раніше я чомусь взагалі пропустив інфу про те, що в Ізмірі є замок, не бачив знімків агори Смірни – вони мене заставили задуматись про поїздку, а кінцево переконали відомості, про включення історичного центру Ізміра у Попередній список ЮНЕСКО – точно треба їхати. Поїхав.

Агора Смірни.

Замок Кадифекале.

Маска Ататюрка.

Ізмірський ринок.

Вперше про порт Смірна я дізнався десь у класі шостому, коли читав роман румунського письменника Раду Тудорана, про дослідження Вогняної Землі. Там Смірна фігурувала, як місце бурхливої торгівлі, вже не пам’ятаю чим. Я чомусь подумав тоді, що порт цей у Болгарії, і років двадцять не перетинався із цією назвою. Десь у 2016-му я дізнався, що Смірна та Ізмір – одне й те саме місто, що Ізмір – місто дуже велике, більше за Київ і третє в Туреччині за кількістю населення… Ця інформація, доповнена інфою, що у Смірні народився Гомер, стала для мене переконливою. Ізмір треба побачити – подумав я тоді.

На початку 20-го століття більшість населення Смірни становили греки, на другому місці за чисельністю були турки, значні громади мали вірмени та євреї. Це було прекрасне місто, із гарною забудовою, значною кількістю храмів. Основну частину історичного центру займали квартали греків та вірменів. Після поразки Туреччини у Першій світовій війні, Смірну захопили греки, які мріяли про відновлення Греції у кордонах Візантії. Там була купа взаємних обіцянок та договорів між Грецією та Антантою які, врешті, порушили і ті, й інші. Не будемо вдаватися в деталі. Перші два роки хода грецького війська була переможною – більше третини Туреччини опинилося у їхніх руках, але без допомоги союзників, втомлена грецька армія, залишилась без боєприпасів та продуктів і почала буксувати. Нова, грізна сила – Кемаль Мустафа Ататюрк – спочатку зупинив грецький наступ, потім заставив їх відступати і погнав аж до Смірни. Звідти грецькі війська евакуювались, тому місто, наповнене сотнями тисяч невійськових греків – місцевих мешканців та біженців, було захоплене без бою. Ататюрк наказав не чіпати мирних мешканців, погрожуючи кожному вояку, який порушить наказ, смертю, але у перший же вечір почалися погроми і страшні вбивства – справжня різня. Потім грецько-вірманська частина зайнялася вогнем. Ці страшні події історики називають по різному: турецькі – Велика пожежа Смірни, нетурецькі – Велика різня в Смірні. Кількість жертв оцінюється за різними джерелами у 60 – 260 тисяч. Неймовірно. 

Залишки старої забудови, яка вціліла після страшної пожежі, та трохи сучаної, на набережній Кордон.

Місто горіло чотири дні. Основна частина нетурецьких істориків сходиться в думці, що грецьку частину міста підпалили мусульмани, використовуючи бензин. Кемаль Мустафа спростовував ці твердження – він сказав, що християни самі себе підпалили, у пориві релігійного фанатизму. Про це дуже багато інформації в інтернеті – читайте, і робіть власні висновки. Чому століття мирного співіснування мусульман та християн змінилися масовими смертями – сотні тисяч мирних мешканців були вбиті, а часто закатовані. Чому, для чого? І не варто ідеалізувати греків – вони порушили угоди із Антантою, вони вирішили захопити всю Малу Азію – як вони собі це уявляли? Грецька армія жорстоко поводила себе із мусульманським населенням, часто дуже жорстоко. Значна частина грецького війська була сформована із греків, які мешкали в межах Османщини – якраз вони поводились найгірше, намагаючись помститись за століття окупації. Вони ж і спровокували активний супротив турків, створення ополчення та поразку…  

Пожежа в Смірні почалася 13 вересня. Грецьке та вірменське населення тікало в порт, на набережну, сподіваючись на евакуацію. Але англійські, американські, французькі, італійські і, що найбільш дивно, грецькі кораблі – на допомогу не йшли. Вогонь нищив усе, й прекрасні будівлі на набережній також. Сотні тисяч людей юрбилися тут без їжі та води. Лише 23 вересня японські кораблі, під захистом американських, почали евакуацію, на яку погодились турки. Чому саме японські – знову загадка, можливо, це була вимога Ататюрка, який дозволив посадити на кораблі жінок, стариків та дітей.  Чоловіків віком 17-45 років було інтерновано й відправлено на каторжні роботи у внутрішні області країни. Зайве казати, що майже всі вони загинули. Кемаль Мустафа сказав тоді свою відому фразу: «Перед нами знак того, що Туреччина очистилася від зрадників та іноземців. Відтепер Туреччина належить туркам».

Агора Смірни.

Із Смірни Ататюрк пішов на Стамбул, де 1 листопада скасував владу султана. Османська імперія зникла. У липні 1923 року було підписано Лозанський мирний договір, який юридично засвідчив появу нової країни – Туреччини. Тоді ж встановили її сучасні межі, а ще – домовились про обмін населенням між Грецією та Туреччиною. Півтора мільйони християн проти 380 тисяч мусульман – таким був обмін.

Разом із імперією назавжди зникла і Смірна. З’явився Ізмір, в якому, як говорять численні сайти та звіти в інтернеті, нічого не залишилося від старого міста, крім ринку та кількох мечетей. Ну, що це не зовсім так – ви вже знаєте.

Ізмір залишив подвійне враження – це місто зручне для життя, при усіх своїх величезних розмірах, воно досить цілісне, подивитись тут є на що, але – пам’ятки розкидані на значній відстані, між сучасною забудовою, тому не формують ніякого комплексу, і якщо ви вже побували в таких турецьких зірках, як Бурса, Стамбул, Газіантеп, Шанлиурфа – це я про дуже великі міста, не буду ж я порівнювати гігантський Ізмір із Сафранболу – то Ізмір вам здаватиметься біднуватим на пам’ятки, і нуднуватим. За рівнем цікавості я б його поставив би поряд із Анкарою… Якби ж не ота пожежа.

До Ізміра із України літає авіаперевізник Pegasus. Із Києва він має прямий рейс, майже кожний день. Діставатись від летовища у місто дуже зручно – на метро – Ізмір, мабуть єдине місто в Туреччині, де залізниця йде через аеропорт. 15 лір – і ви в центрі.

Замок Кадифекале.

В Ізмірі, за даними 2019 року, мешкає 4,3 мільйони осіб. Населення зростає, як на дріждях – за кілька років мільйон. Тут страшні автомобільні корки, навіть на об’їзній дорозі, тому метро – це дуже зручно. Особливо коли станція поряд із твоїм готелем – а в мене було саме так. А навколо повно ресторанчиків та локант – я відразу взяв звичайний турецький (це такий узагальнений, без географічної прив’язки) кебаб, із овочами та булгуром, а на обід були долма (у виноградному листі голубці), тушковані із томатом баклажани і тефтелі (як вони називаються турецькою – я не запитав, але то було точно не кьофте, а саме фарш із рисом, обсмажений у клярі). Ну і айран – він всюди.

У Ізмірі найбільша кількість алкогольних магазинчиків, з усіх бачених мною турецьких міст. Нагадаю, що у звичайних турецьких крамницях алкоголь продавати заборонено. На нього є монополія – текель, і саме заклади, які мають отой текель, продають алкоголь. У Шанлиурфі ми такий заклад ледве знайшли, а от у Ізмірі їх повно на кожному кроці. 

Що подивитись в Ізмірі.

Мандрівку новим містом, найчастіше, я розпочинаю із замку або фортеці, особливо, якщо вони на високому пагорбі. Так дуже зручно – і пам’ятку оглянеш, додавши до колекції, і про місто матимеш уявлення, адже зверху видно основні райони міста та висотні домінанти у них – дзвіниці, мінарети, башти. У Ізмірі, із замку Кадифекале добре видно три головні мечеті – пізніше виявилося, що їх розгледіти можна виключно із замку, адже вони так затиснуті базарними рядами і ятками, що зблизька їх не розгледиш, і, тим більше – не сфотографуєш. А ще, від замку я побачив вирубану у скелі гігантську грандіозну голову Ататюрка біля жвавої автороз’язки.  Звідси видно значну частину Ізміра, щоправда підніматися сюди дуже непросто – перепад висоти майже двісті метрів. Серце калатало, а піт лився градом, коли дійшов до замкової брами.

Забудова пагорбу Паг.

Замкова гора уся забудована житловими кварталами. Забудова хаотична, прямих вулиць майже немає, дуже багато з них – просто будинки будинки вздовж сходів. Будинки мають різну поверховість, часто збудовані із різних матеріалів, наприклад із каменю, цегли і фанери, або із бетону, із страхітливою халабудою на даху, яка символізує останній поверх. Багато сміття, дітвори та бабусь – у цвітастих халатах. Діти клянчили ліри і дуже набридали.

Підйом до Кадифекале від готелю зайняв майже годину. Дорогою зайшов у грецьку церкву святого Вуколоса. Вона виявилася єдиним православним храмом, відчиненим і доступним для відвідувачів. Гарна будівля, щоправда розписи усі нові – старі вогонь не пощадив, причому, не у 1922-му, а у 1990-му, адже під час пожежі Смірни храм залишився неушкодженим. Його збудували у 1887 році православні вірмени. За ініціативою Ататюрка тут функціонував археологічний музей. Із 1951 року будівля була навчальним залом опери, а потім складом. Замок займає вершину пагорба, названого греками та римлянами Паг. Його звели у третьому столітті до нашої ери. Як і більшість грецьких замків та фортець, він досить простий – стіна і башти – такі тоді часи були, ніяких бастіонів, бастеїв, равелінів та барбаканів, головне – товщина та висота. 

Вхід у замок вільний, всередині, на вершку пагорба, залишки цитаделі та великої цистерни – приміщення, із склепіннями та колонами, десь метрів 20 на 20, а може й більше, і в глибину метра чотири. Як вони наповнювали цю цистерну на такій висоті? Напевне тут було якесь джерело.

Будівництво замку розпочав наступник (діадох) Олександра Македонського – Лізімахос (Лісімах). Згідно із переказами, робив він це за наказом Олександра, але вже після його смерті. Великий імператор хотів перенести Смірну із приморської долини, на пагорб, але місто було дуже великим – на пагорбі було мало місця для усіх мешканців. З’явилося дві Смірни – нижня і верхня. Наверху селилася знать, знизу купці, ремісники та біднота. 

Церква Вуколоса.

Костьол святої Марії.

Костьол святого Іоана.

Кадифекале – назва турецька. В перекладі вона означає «оксамитовий замок». Збудували його греки, розбудували римляни та візантійці, а назвали турки. У замку та навколо нього, сформувалося основне ядро османського міста. У нижній частині Смірни мешкали переважно греки, вірмени, євреї та інші національності. Із 17 століття знизу почали селитись і мусульмани – про це свідчать базари, хани, бедестани та мечеті, датовані якраз тим періодом.

Із верхнім містом пов’язана іще одна подія – у 155 році римляни спалили тут святого Полікарпа. Його провиною була відмова «кадити на імператора». Цей святий мученик визнається католиками і православними, англіканами та лютеранами – більшістю християн всього світу. У Ізмірі є церква святого Полікарпа, але в період «пандемії ковіду» храм закритий для відвідувачів, хоча, судячи по фото, там дуже цікаві розписи.

Зачинено було і два великих католицьких храми, зокрема і кафедральний собор святого Івана. Вони досить гарні, із дзвіницями та декором, що не характерно для християнських храмів Туреччини, але розгледіти їх проблематично – обидва за високими стінами та колючим дротом. Із католицьких храмів відкритою була лише церква святої Марії – дуже атмосферна святиня, з органом навіть. Її звели у 1698 році отці францисканці. Пізніше храм використовувався представниками італійської громади. Ззовні дуже простенька, в середині це розкішне бароко та ренесанс. Ще є храм святої Фотіні – він працює на дві громади – грецьку і нідерландську. Дворик невеличкий, але тут вмістився цілий цвинтар – колоритні мармурові надгробки, ще з першої половини 19 століття, з готичними написами латинкою – точно не грецькі. Храм зведений у стилі неоготики у 1905 році. Раніше у Ізмірі був собор Фотіні – його спалили у 1922 році. Щодо голландців та їхнього цвинтаря – ніякої інформації немає.

Церква святого Полікарпа.

Храм Фотіні та голландський цвинтар.

Усі християнські храми Ізміра позначені на карті Гугла, знайти їх нескладно, хоча доведеться намотати кілометраж – між ними чималі відстані. А от старовинні мечеті всі близько одна біля одної, але розгледіти їх та зафіксувати на фото нереально, адже їх оббудували базарними ятками та крамницями. Мені найбільше сподобалася мечеть Каштанового ринку – Kestanepazarı Camii. За архітектурою вона більше схожа на великий християнський собор – зверху, із гори Паг, це хрестовокупольний храм із мінаретом. Збудували мечеть у 1668 році.

Головною у Ізмірі є мечеть Хісар, зведена у 90-ті роки 16 століття. Ззовні це типова мечеть османського типу, всередині, судячи із фото, неймовірний декор, але я всередину не потрапив – ковід, блін. Нічого, наступного разу обов’язково потраплю.

Найживіший та найефектніший ринок та торг – в районі вулиці Хавра. Тут продають харчі – овочі, фрукти, крупи, хліб, риба. Продавці овочів та риби зазивають піснями та віршиками – галас стоїть неймовірний. Я тут купив, за якісь копійки, маринований гострий перець – такого смачного перцю, як у Туреччині, я не куштував ніде. А ще купив каштани, їстівні, дружина їх обожнює. 

Мечеть Башдурак.

Мечеть Kestanepazarı (Каштанового базару).

Від величезного ринку я пішов на набережну, яка називається Кордон. Нині це головне місце для прогулянок містян та гостей Ізміра. Лише окремі старі будинки, які дивом вціліли у вогні, нагадують про минувщину цього страшного місця – набережної Смірни. Збереглися будівлі митниці, склади, маяки – усе на пірсах.

Дійшовши до кінця Кордону я вирішив повернутися паралельною вуличкою, пішохідною. Вона називається Kibris Sehitlery – Кіпрських мучеників. Від неї відгалужуються в боки затишні вулички із двоповерховою грецькою забудовою та балконами. Більшість будинків доглянуті, пофарбовані у різні, приємні кольори, між будинками натягнуті гірлянди з ліхтариками… На цих вуличках переважно ресторани, кафе, бари, паби, готельчики та апартаменти. Подібні вулички я бачив у містечку Алачати та у Стамбулі на Фанарі.

Напевне, найцікавішою пам’яткою Ізміра, є стародавня Смірна – розкопане античне місто, засноване 5 тисяч років тому. Для туристів відкрита лише агора – колишня торгова площа із адміністративними та торговими будівлями навколо. Агору збудували для Олександра Великого у 4 столітті до н.е. Тут впорядковане звалище шматків колон, уламків будівель, надгробків – це зверху, але все найцікавіше знизу, в підземіллях, точніше – нижче рівня сучасного грунту. Тутешні аркові споруди мене просто вразили. Схоже на те, що це були тунелі, для відводу води – струмки і нині течуть, а ще із стіни виривається потужний струмінь, впорядкований як фонтан. Також тут були купецькі склади, стайні і т.д.

Поряд з агорою, правда на закритій території – туди можна лише фахівцям-археологам – стоять залишки базиліки. Напевне, то остання з Церков Апокаліпсису, побачених мною. Громаді Смірни надсилав Іван Богослов свого листа, тому тутешню базиліку можна сміливо відносити до тієї «великої сімки». Заради агори та базиліки варто було відвідати Ізмір. І ще приїду, бо дещо не побачив. 

Текст та фото Романа Маленкова.

Значно більше фото у нашій галереї.

38.417353, 27.159608 Дивитись на мапі Google Maps