Софійський собор та монастир

Київський собор Святої Софії – найвеличніша архітектурна споруда України. Хто скаже, що це не так – нехай першим кине у мене камінь. Відбивати каміння я готовий (особливо, зважаючи на те, що цю будівлю я вважаю однією із найвеличніших не лише в Україні, а й у Світі).

Софієвський собор

Софійський собор – це архітектурна казка (особливо якщо поглянути на нього із монастирської дзвіниці). Це фантастика, якщо зважити на майже тисячолітній вік споруди, на те, що в стінах собору поховано найвеличнішого руського князя і багатьох його нащадків, на те, що собор не виглядає старим дідуганом і що він є еталоном справжньої УКРАЇНСЬКОЇ архітектури (навіть зважаючи на те, що будували його гастарбайтери із Візантії).

Софія Київська – архітектурна душа України, адже це архітектурна душа її столиці – Києва. Це будівля, якою не соромно хвалитись. Яку можна на заздрість показувати іноземцям: «Бачите, що у нас є!» (а ті здивовано будуть намагатись порахувати бані собору, і нічого у них не вийде). Цією спорудою можна хизуватись навіть перед росіянами: «У вас газ? То подивіться, що в нас – те з чого ліпили все ваше». Хоча і росіяни, і білоруси вважають Софію Київську трохи й своїм храмом, адже Київ – «матір городів руських».

Софієвський собор

Софієвський собор

Софієвський собор

Софієвський собор

Софієвський собор

Історія

Софійський собор – найдавніший руський храм, серед тих, що збереглися. Старше за нього була лише Десятинна церква. Але ту будівлю зруйнували монголо-татари. Тривалий час вважалося, що Софію збудував Ярослав Мудрий у 1037 році. Відповідно найдревнішою пам’яткою княжих часів був чернігівський Спасо-Преображенський собор (1033-1034 рр.). Про те, що Софію Ярослав збудував у 1037 році, сказав Нестор, у своїй «Повісті минулих літ». Але він вказав, що того ж року князь збудував і Золоті ворота, і Благовіщенську церкву над ними, і ще два великих монастирі. Будівництво цілого комплексу великих споруд за один рік навіть у сучасних умовах видається малоймовірним, а що можна сказати про будівельні технології і можливості тисячолітньої давнини. Тому дослідники давно ставили під сумнів дату будівництва Софії, кажучи про те, що Нестор лише підсумував будівельну діяльність Ярослава до 1037 року.

Новгородський літопис датує будівництво Софії 1017 роком. Але в цьому документі чимало дат піддаються сумніву істориків. Зважаючи на 20 річну різницю у датах двох значних писемних джерел вчені вирішили – у 1017 році Софію заклали, а у 1037- му – закінчили будівництво. Але на цьому дослідження не закінчилися. Було знайдено у німецькій «Хроніці» Титмара Мерзебурзького, запис про існування Софійського собору у 1017-1018 рр., зокрема про пожежу у цьому соборі. Детальне вивчення «Слова про Закон і Благодать», написаного митрополитом Іларіоном, дозволило сказати, що у 1022 році Софійський собор не лише існував, але й вже був дуже відомим. Крім того Іларіон зазначив, що будівництво Софії почав князь Володимир Великий, а завершив його син – Ярослав. Оскільки Володимир помер у 1015 році, то виникло припущення, що Софію заклали ще раніше. Це припущення підтвердили і дослідження графіті (настінних написів) собору, які були проведені в останнє десятиліття.

Наукові співробітники історико-культурного заповідника «Софія Київська» стверджують, що результати останніх досліджень довели – собор було закладено у 1011 році Володимиром Великим; добудував його Ярослав Мудрий у 1017 році, а у 1018 році собор освятили. Отже, у 2011 році слід готуватись до 1000-літнього ювілею? Керівництво заповідника запевняє, що варто готуватись, навіть незважаючи на те, що є велика частина науковців, які не сприймають 1011 рік, як рік закладення собору. Але ЮНЕСКО, ніби, вже прийняла нову дату.

Софійський собор

Софійський собор в ХІ столітті. Реконструкція Ю.Асєєва, В.Волкова, М.Кресального

Софійський собор

Софійський собор у 1651 році. Малюнок Абрагама ван Вестерфельда

Собор Святої Софії (Мудрості) будувався за аналогією із Софійським собором Константинополя, як головна будівля держави. Його будували візантійські майстри, але він ні в якій мірі не був копією візантійської Софії. Поява цієї будівлі у руській столиці ознаменувала появу «другого Єрусалима» (саме так називали Київ, а зовсім не Москву, як зараз нам намагається довести «старший брат»).

Згідно із князівськими планами Софійський собор став головним храмом Київської Русі, резиденцією Київського митрополита, а майдан перед собором – головним майданом держави, на якому збиралися віче, ради, князі неодноразово виголошували промови перед народом.

Після смерті Ярослава Русь охопила страшна криза, пов’язана із жорсткою боротьбою князів за Київське князівство. Відчув на собі цю кризу і Софійський собор: його кілька разів грабували і, навіть, намагалися спалити (1180 р.).

6 грудня 1240 року Київ було захоплено військом Батия. Останні захисники міста загинули під руїнами найстарішої кам’яної будівлі Русі – Десятинної церкви. А ось Софії дещо пощастило – її хоча і пограбували, але залишили цілою. І вже через десять років собор відновився як духовно-історичний центр Києва та князівства, центр митрополії та головний храм 19 єпархій.

У 1246 році стараннями Данила Галицького було створено нову митрополію із центром у Галичі. Вона перейняла на себе функції загальноруської. Митрополитом висвятили Данилового ставленика Кирила ІІ. Через деякий час новий митрополит переїхав до Києва, до старої резиденції митрополитів – Софії Київської. Сталося це, ймовірно, після 1264 року (після смерті Данила Галицького). У 1267 році Кирило ІІ отримав від хана Менгу-Тимура ярлик на віротерпимість ординської влади до православної церкви. Духовенство звільнили від податків, а церковне майно визнали недоторканим.

Софійський собор

Софійський собор у 1846 році (малюнок Михайла Сажина). Дзвіниця ще триярусна.

Софійський собор

Софійський собор вже із чотириярусною дзвіницею. Фото кінця ХІХ століття

На початку 1270-х років Софійський собор було капітально полагоджено. Але через три десятиліття наступник Кирила ІІ митрополит Максим переніс митрополію у місто Володимир-на-Клязьмі. А у 1325 році резиденція митрополитів переїхала до Москви. До 1461 року митрополити в Москві називались митрополитами Київськими і всія Русі. Дивно, чому тоді нині так пропагується релігійна зверхність Москви? Звичайно, були певні причини переносу митрополичої резиденції, зокрема постійні татарські набіги. Але ж в той час і Москва їх зазнавала...

У 14 столітті Південно-Західну Русь захопила Литва. Виникла парадоксальна ситуація, коли митрополит Київський і всія Русі знаходився у столиці іншої держави. Литовські князі вирішили змінити цю ситуацію і домоглися від Константинопольського патріарха відокремлення Київської митрополії у складі Великого князівства Литовського. Сталося це у 1375 році. Митрополит у Києві називався „Київським, Руським і Литовським”. В цей же час московські митрополити також називались Київськими. Нонсенс!

У 1390 році дві митрополії знову об’єднали. Сприяв цьому митрополит Кипріан Цамблак. Цей митрополит в черговий раз відремонтував Софію Київську. Його наступник митрополит Фотій остаточно зайняв промосковську позицію. В Київ він приїздив лише для активного збору церковних податків. Знову православний митрополит Литви виявився підданим Московського князівства. Цю ситуацію вирішив литовський князь Вітовт. У 1414 році він домігся створення окремої митрополії у Литві. Осередок її лише два роки пробув у Києві. Із 1416 року резиденцією митрополитів перенесли до міста Вільно. Митрополити називали себе Київськими, Галицькими і всія Русі. Але в цей же час ще 45 років московські митрополити також називали себе Київськими і всія Русі.

Наприкінці 15 століття почався сильний тиск на православну церкву з боку католицької. Великий князь Литовський та король Польщі Казимир IV у 1481 році видав наказ про заборону будівництва нових і ремонту старих православних храмів. Для Софіївського собору почалися важкі часи. Митрополитом в той час був Макарій – видатний церковний діяч, якого в майбутньому канонізували. Він стійко витримував неймовірний тиск з боку католицького духовенства і намагався підтримувати православну церкву на високому рівні. У 1497 році Макарія було вбито. За однією із версій його вбили татари, за іншою – це було політичне вбивство, замовлене прихильниками церковної унії. Тіло Макарія було поховано у Софії Київській.

Дзвіниця Софієвського собору Дзвіниця Софієвського собору

Дзвіниця Софієвського собору

Дзвіниця Софієвського собору

Є документальне підтвердження про стан Софії у 16 столітті. „У даний час церква стоїть на пустому місці далеко від людей... вона стоїть ще ціла і там духовенство в певний час проводить богослужіння. Довкола протікає дощ. Там завалилося не що інше, а тільки змурована навколо церкви галерея. Двері не мають замків, тільки забиті поганими дошками... Всередині церква ще стоїть непорушна, всюди коштовно розмальована і щедро позолочена... Образ Марії майже такої висоти, як уся церква... З-перед вівтаря вже забрали небесні врата до іншої церкви, але залишили там дві гарні ікони... Баня посередині вівтаря ще має хрест і вкрита свинцем. В інших місцях свинець забрано і замість нього зроблено покрівлю із дощок”. Такою Софію побачив львівський купець Мартин Груневег у 1584 році.

У 1595 році собор перебував у ще гіршому стані. Ось як описував його київський біскуп Йосип Верещинський: „...цей храм не тільки спаплюжений через лайно рогатої худоби (що входить до нього), коней, собак і свиней... але останнім часом почалося вже руйнування й самих стін...”

У 1596 році було прийнято церковну Берестейську унію, а у 1609 році його захопили греко-католики на чолі із ставлеником митрополита Іпатія Потія Антонієм Грековичем. За це через 9 років кияни втопили Грековича у Дніпрі.

В часи постійної релігійної боротьби Софійський собор неухильно руйнувався, адже греко-католики майже не займались підтриманням його у належному стані. У 1625 році впала західна стіна. Назрівала катастрофа, від якої спас собор Петро Могила.

У 1632 році Петро Могила добився від сейму офіційного відновлення Руської православної церкви. Наступного року його призначили Київським митрополитом. Ще до приїзду нового митрополита у Київ київські міщани та козаки вигнали із Софії уніатів й почали готувати храм до влаштування у ньому митрополичої резиденції. У 1633 році Петро Могила розпочав глобальну реставрацію собору. Роботи тривали досить довго і за життя митрополита не були закінчені. Петро Могила відреставрував вівтарну частину храму та північний фасад, в якому на той час був головний вхід. Собор набув рис ренесансу, бані відновили у сферичних формах. Хоча частину собору, зокрема галереї, так і не було відремонтовано.

Панорама Києва

Панорама Києва їз дзвіниці

Вежа Вежа

Південна в'їзна вежа

При Софійському соборі Могилою було засновано чоловічий монастир, для якого збудували комплекс дерев’яних будівель.

Результати робіт, проведених за Петра Могили, видно на малюнках Абрагама Ван Вестерфельда. Цей голландець деякий час був художником при дворі литовського гетьмана Януша Радзивілла. Під час Визвольної війни (1648-1654 рр.) у 1651 році військо гетьмана захопило Київ. За тимчасову резиденцію було обрано Софійський монастир. Саме тоді Ван Вестерфельд і замалював вигляд собору. Ці малюнки мають неоціненне значення для сучасного покоління.

Після Переяславських договорів із Москвою та смерті Богдана Хмельницького розпочалася „Руїна”. Цей період став періодом занепаду і для Софійського собору. Тривав він три десятиліття й закінчився лише наприкінці XVII століття, коли гетьманом України став Іван Мазепа.

Мазепа розпочав активне будівництво храмів в Україні. Будинки та церкви часів Мазепи зводились у новому стилі – бароко. Гетьману цей стиль був дуже до вподоби, але він хотів бачити у ньому й українські риси. Архітектори намагалися втілити бажання Мазепи у численних церквах, які будувались на його кошти. Таким чином виник новий архітектурний стиль – козацьке (мазепинське) бароко. Цей стиль можна вважати чи не єдиним суто українським, але саме він став візитівкою України у ХХ столітті.

Мазепа вклав величезні кошти у ремонт Софії Київської. Храм було відбудовано і добудовано. З’явилися внутрішні відкриті галереї, над зовнішніми галереями збудували другі поверхи. Тоді ж збудували шість нових бань, які, як і старі, набули рис українського бароко та грушоподібної форми верхів. Софійський собор вдруге у своїй історії перетворився в еталон українського храму.

Поряд із собором у 1699-1707 роках виросла велична барокова дзвіниця. Ця споруда стала прижиттєвим пам’ятником Мазепі та його храмобудівничій діяльності. Спочатку дзвіниця мала три яруси. Після землетрусу 1742 року два верхніх яруси частково зруйнувались. Через два роки почалася реставрація дзвіниці. Роботами керував відомий архітектор Йоган Шедель. Він відновив верхні яруси будівлі. У 1851-1852 рр. за проектом архітектора Спарро було надбудовано четвертий ярус дзвіниці і вона набула сучасного вигляду.

Висота дзвіниці Софійського монастиря 76 метрів. Це одна з найвищих дзвіниць України. Бароковий декор дзвіниці дуже багатий і помпезний. Над ним свого часу працювали найкращі українські майстри. У 18 столітті на дзвіниці було встановлено дзвони. Найбільшим з них був дзвін „Рафаіл”, який важив 13 тон. Із старих дзвонів дивом зберігся лише один – дзвін „Мазепа”. Інші були знищені у 30-ті роки минулого століття.

Дзвін „Мазепа” – найбільший із старих дзвонів в Україні. Його висота 125 см, діаметр – 155 см. Точної ваги дзвону ніхто не знає, бо ніхто його не важив. Відлили дзвін у 1705 році у майстерні київського майстра Афанасія Петровича.

Нині дзвіниця Софійського собору відкрита для відвідувачів. Придбавши квиток, кожен бажаючий може піднятись на верхній ярус й оглянути краєвиди центральної частини Києва.

Трапезна церква

Трапезна церква

Трапезна церква

Поряд із Софійським собором розташований розкішний бароковий двоповерховий палац. Це будинок митрополита. Будівництво палацу розпочали у 1722 році. Через вісім років його завершили як одноповерхову будівлю. У 1731-1747 рр. було добудовано другий поверх. Протягом 1747-1757 рр. було надбудовано мансарду. Ці три етапи будівництва були лише початком. Кожен із митрополитів у другій половині 18 та у 19 століттях намагався добудувати якусь частину до палацу. Останні добудови відбулися у 1913 році.

У радянські часи в будинку митрополита розміщувалося багато різних організацій та установ. В останні десятиліття існування СРСР приміщення будинку займали Музей архітектури УРСР та Науково-технічна бібліотека Держбуду УРСР. Зараз будівля реставрується.

У 1722-1730 рр. було збудовано трапезну та хлібню. Трапезна поєднувала у собі монастирську їдальню та церкву. Зводилась вона у формах українського бароко. На початку 19 століття архітектор Андрій Меленський перебудував трапезну у теплу церкву. Зараз у приміщенні трапезної розміщено виставку „Архітектура та монументальне мистецтво Києва кінця Х – першої половини ХІ ст.”

У другій половині 18 століття поряд із Софійським собором звели великий келійний корпус. У 1786 році Софійський монастир було скасовано і потреба у келіях відпала. Тому в корпусі розмістили бурсу.

Крім перерахованих будівель в комплекс монастиря входило ще чотири корпуси та південна надбрамна башта. Ці будівлі збереглися.

У 1843 році розпочалася реставрація Софії Київської, якою керував академік Ф.Солнцев. Роботи тривали 10 років. Це була наймасштабніша реставрація за весь час існування собору.

Із 1919 до 1929 року Софійський собор був кафедральним храмом новоствореної Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). У 1929 році УАПЦ ліквідували, а собор закрили. З того часу регулярні богослужіння у Софії більше не відбувалися. Через п’ять років ансамбль Софійського монастиря було перетворено на Софійський державний заповідник й відкрито для відвідувачів.

Будинок митрополита

Будинок митрополита

Софієвський собор

Архітектура Софії Київської, мозаїки та некрополь

Софійський собор побудований із бутового каменю та плінфи. Ряди каменю та плінфи чергуються. Арки та склепіння змуровані без каменю. Цементуючою речовиною є вапняковий розчин із домішками піску та цем’янки (товченої цегли). У стіни собору у верхній частині вмуровано керамічні глечики-голосники. Таким чином, досягнуто полегшення конструкції стін та покращення акустики у приміщенні храму.

Первісно Софія мала п’ять апсид та п’ять бань. Стіни її не були потиньковані. Із заходу та півночі храм оточували відкриті галереї.

Софія будувалася у візантійському стилі, але вона ще від початку не була схожа на інші візантійські церкви, а після перебудов та добудов перетворилася на повністю оригінальний неповторний архітектурний шедевр.

Сучасні розміри собору такі: довжина 37, ширина 55, висота 29 метрів. Він має два поверхи та дев’ять апсид. Увінчують собор 19 бань, з яких 8 мають старовинну сферичну форму, а 11 – барокову грушоподібну.

Інтер’єр храму зберігся ще з 11 століття, за винятком окремих частин. З того ж часу збереглися 3000 кв. метрів фресок та 260 кв. метрів мозаїки. Мозаїки храму, в яких використано 177 відтінків кольорів, мають величезну цінність. Особливо це стосується шестиметрового зображення Богородиці Оранти (тієї, що молиться), яке збереглося до нашого часу практично без реставраційних робіт. Стіну, на якій розташовано зображення називають „Непорушною стіною”, адже вона залишалася абсолютно цілою навіть в найгірші для Софії часи. Ніхто із загарбників, які в різні часи захоплювали Київ, не підняв руки на Оранту. Можна лише уявити подив мандрівників, які заходили у напівзруйнований собор і бачили перед собою цю величну мозаїку.

Нещодавно на другому поверсі собору розмістили ще одну унікальну мозаїку – панно „Погляд у вічність”, виготовлене із 15 тисяч писанок.

Величезну цінність для українського народу має некрополь Софії Київської, найдавнішим похованням якого є саркофаг Ярослава Мудрого. Нині серед учених немає єдиної думки щодо походження саркофагу та його віку. За однією із головних гіпотез саркофаг було виготовлено в Херсонесі в 9 столітті. У ньому збиралися захоронити мощі великомученика Климента Римського. До Києва саркофаг привіз Володимир Великий, а у 1054 році він став гробницею Ярослава. Вага саркофага 6 тон.

Саркофаг Ярослава Мудрого неодноразово відкривали. Спочатку це робили ще в руські часи. Мабуть саме тоді поряд із Ярославом було покладено кістяк невідомої жінки віком близько 50 років та чоловічий череп (замість жіночого). У ті ж часи гробницю було пограбовано (крім кісток у саркофазі нічого немає).

Для наукових досліджень саркофаг відкривали чотири рази: у 1936, 1939, 1964 та 2009 роках. Наукові дослідження майже довели, що чоловічий скелет належить Ярославу Мудрому. Зараз його у гробниці немає – тіло великого князя досліджується.

Крім Ярослава у Софійському соборі поховано митрополитів Київських: Кирила ІІ (1282 р.), Святого Макарія (1497 р.), Сильвестра Косова (1657 р.), Гедеона Четвертинського (1690 р.), Рафаїла Заборовського (1747 р.) та ін. У трапезній зберігається саркофаг-гробниця княгині Ольги, яку перенесено із Десятинної церкви.

Фото та текст Романа Маленкова

Софійський собор

Схема розташування споруд Софійського монастиря (із офіційного сайту заповідника "Софія Київська")

Цифрами позначені: 1. Софійський собор. 2. Дзвіниця собору. 3. Будинок митрополита. 4. Трапезна (тепла Софія). 5. Бурса. 6. Брама Заборовського.  7. Південна башта.  8. Братський корпус. 9. Мури. 10. Хлібня.  11. Пристінний корпус.

Софійський собор та монастир
Для перегляду карти треба активувати Javascript (чи просто трохи зачекайте)