У 1051 році в печері на дніпровському схилі поселився преподобний Антоній. Він хотів самотності, щоб ніхто не заважав спілкуватися із Богом, але до нього почали приходити люди, хто за порадою, хто в пошуках зцілення, а хто із бажанням вчитися мудрості. Ну і з часом про самотність у цій печері Антоній змушений був забути – тут крім нього вже жило чималенько людей. Це і був перший печерний монастир. Антоній викопав собі іншу печеру, а біля першої дозволив збудувати дерев’яну церкву. Це і був перший храм Успіня Пресвятої Богородиці. Так пише Нестор у «Повісті минулих літ» (так само пише і Сільвестр). Преподобний Феодосій поновив храм і почав зводити навколо нього додаткові споруди і огорожу – це був початок наземного монастиря, і сталося це у 1062 році. Але ж це був лише початок…
Василь Верещагин. Велика церква Києво-Печерської Лаври
Брат норвезького ярла Якуна Сліпого Африкан мав двох синів. Після смерті Африкана дядько вигнав племінників із Скандинавії. Один із них, Шимон Африканович, потрапив на Русь й влаштувався на службу до князя Ярослава (теж нащадка варягів); після смерті ж Ярослава Шимон став одним із головних вельмож при князі Всеволоді.
У 1068 році князівська дружина була розбита половцями під Альтою. Цю поразку передрік князю преподобний Антоній, але сказав що Шимон Африканович врятується. На полі бою, серед трупів, Шимону явився образ небесного храму, довжина, ширина і висота стін та загальна висота дорівнювали 30, 20, 30 і 50 поясів. Тяжко пораненого варяга привезли до Антонія, і той зцілив його рани. За це Шимон віддав на будівництво храму велику суму грошей та пояс, яким мали виміряти розміри майбутньої будівлі.
Закладення нового кам’яного храму відбулося у 1073 році. На будівництво Антоній та Феодосій запросили чотирьох майстрів із Константинополя (хоча існує легенда, що сама Богородиця у сні запросила зодчих на Русь). «Де закладати храм?» – запитали зодчі Антонія. «Де Господь вкаже» – відповів преподобний. І Господь вказав: спочатку тут не випала роса, потім випала лише тут, пізніше сюди зійшов вогонь, випалив зелень та утворив заглиблення у землі.
Успенський собор на гравюрі 1693 року
Первісний вигляд собору. Реконструкція
Зруйнований Успенський собор
Через деякий час після закладення собору того ж 1073 року помер преподобний Антоній, а наступного року помер і Феодосій. Будівництво на рік зупинилось, але у 1075 році наступний настоятель монастиря продовжив будівництво, яке закінчив у 1078 році. Так з’явилася одна із головних святинь Києво-Печерської Лаври – Собор Успіння Пресвятої Богородиці, або Велика церква.
Новий храм розпочав нове життя монастиря, який у майбутньому став одним із найбільших у світі. Третій уділ Богородиці на землі перетворився на головний монастир Русі на всі часи.
Первісно Успенський собор мав наступні розміри: ширина 21,62, довжина 32,40. Збудували у візантійському стилі, на потужному підмурку, який від сучасного денного рівня має глибину 183 см.
Мистецьке опорядження інтер’єра здійснено було у 1083—89 рр.. У створенні мозаїк і фресок разом з грецькими митцями брали участь і місцеві художники, зокрема Аліпій. Собор освячено напередодні свята Успіння Пресвятої Богородиці 1088 року – у рік 100-річчя введення на Русі християнства. 1096 року собор отримав пошкодження під час навали половців під проводом хана Боняка, у 1151 і 1159 роках – від військ владимиро-суздальських князів Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, 1203 року – чернігівських князів Ольговичів. 1230 року величезних руйнувань завдав землетрус: завалилися склепіння, південні стіна та апсида. Церква Іоанна Предтечі не постраждала. 1240 року собор зазнав пошкоджень під час захоплення Києва монголо-татарами. Відновлення храму з укріпленням стін контрфорсами відбулося в 13-14 ст.
В 11—13 ст. Успінський собор являв собою величний шестистовпний, тринавний, хрещатий, одноверхий храм з нартексом та трьома пониженими апсидами, до його північ-но-західного наріжжя прилягала невелика вежоподібна одноверха церква св. Іоанна Предтечі.
Прямих свідчень про стан собору в післямонгольську добу немає. Він, ймовірно, залишався діючим храмом, у якому в 14—15 ст. ховали представників правлячої литовської династії та феодально-церковної знаті, що сприяло надходженню коштів на будівельні й оздоблювальні роботи. 1416 року монастир постраждав від навали кримських татар хана Едигея. Собор відновлено у 1470—71 роках коштом київського князя Симеона Олельковича, про що, зокрема, свідчить напис на поліхромному триптиху з рельєфним зображенням Богородиці та Антонія і Феодосія Печерських (містився на зовнішній вівтарній стіні, у 19 ст. перенесений на фасад Великої лаврської дзвіниці). Наступного руйнування храму завдано 1482 року під час нападу на Київ кримського хана Менглі-Гірея. Відбудову здійснено за сприяння ктитора Печерського монастиря Костянтина Острозького, який, зокрема, 1516 року заклав біля південно-східного наріжжя давнього ядра невелику каплицю св. Іоанна Богослова. У 3-й чверті 16 ст. його син Василь-Костянтин Острозький встановив над могилою батька, похованого в соборі, унікальний для Києва скульптурний надгробок (1941 року зруйнований), відновив стінопис і прикрасив інтер’єр високомистецьким різьбленим іконостасом (відомий за бронзовою копією 18 ст., виготовленою за наказом патріарха Московського Никона).
На поч. 17 ст. собор зберігав давньоруську об’ємно-просторову структуру з великою центральною і малою (над церквою св. Іоанна Предтечі) півсферичними банями. Найраніші зображення собору у лаврських виданнях фіксують заміну склепінчастої покрівлі на двосхилу дахову, що утворювала трикутні щипці над закомарами та один великий щипець завширшки у три нави на східному фасаді. Гостролукі щипці привнесли в архітектуру риси готики. Над похованнями можновладців ззовні собору у кін. 16 – на поч. 17 ст. з’являється кілька каплиць, односхилі дахи яких сягали рівня вікон другого ярусу: на північному фасаді поряд з північною апсидою – князів Корецьких-Пінських з вівтарем св. Стефана та князів Єльців біля східної стіни церкви св. Іоанна Предтечі, на південному фасаді поблизу західного наріжжя – приділ Трьох святителів.
У 1630—42 рр. значні поновлювальні роботи здійснив митрополит Київський Петро (Могила), внаслідок яких собор став багатоверхим. 1654 року Павло (Алеппський) бачив дев’ять вкритих сяючою бляхою бань з позолоченими хрестами, частина яких була декоративною (кількість і розташування бань на світлових підбанниках достеменно не відомі). Він вперше згадує живописні композиції на фасадах. В інтер’єрі відмічено збереження традиційного для давньоруського мистецтва зображення Богородиці на стіні головної апсиди. Є свідчення, що стінопис було доповнено малюванням грецьких майстрів, залучених Петром (Могилою). Графічні джерела серед. 17 ст. вказують на певні стилістичні зміни в архітектурі. Замість трикутних фасадних щипців, зафіксованих на дереворитах 1660 – 61 рр. роботи лаврського майстра Іллі, облаштовуються вінцеві ренесансно-барокові фронтони – трикутні над бічними пряслами західного фасаду – та розірвані із баньками – над центральними пряслами фасадів (малюнок А. ван Вестерфельда серед. 17 ст., дереворити з лаврських видань 1676 р. і 1677 р.). Форма бань змінюється зі сферичної на шоломоподібну, з ковнірами. Над центральною банею з’являється ліхтарик, на підбанниках (центральному і церкви св. Іоанна Предтечі) — декоративні фризові розетки.
Наступний архітектурний розвиток йшов у напрямі утворення цілісного, симетричного за композицією об’єму у формах українського бароко. Ці істотні зміни пов’язують з реставраційними роботами, здійсненими після 1690 року коштом гетьмана Івана Мазепи. І саме у формах українського бароко собор став одним із найвеличніших храмів України. Поряд із Софією Київською Велика церква Лаври стала для народу символом православної віри.
Варто відмітити розписи 18 століття, окрему частину яких складав цикл портретів доброчинців та ігуменів монастиря, започаткований, ймовірно, в часи Петра (Могили) та Мазепи й доповнений упродовж 18 ст. Портрети на повний зріст займали нижні частини стін нартекса та головного об’єму церкви разом з пілонами. На північній стіні головного об’єму зображувалися литовські князі та українська старшина (зокрема, гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Самойлович), на південній стіні — ігумени й архімандрити, у нартексі – київські князі і московські царі (зокрема Петро І). Послідовність розміщення портретних зображень відображала історію Свято-Успенської Києво-Печерської лаври і разом з тим стверджувала ідею спадковості від Київської Русі до Російської держави. Унікальний ансамбль монументального українського барокового живопису у переписаному вигляді проіснував до кін. 19 століття.
У 1895—1901 роках велося оздоблення інтер’єра із знищенням українського живопису. Для виконання настінних розписів керівництво монастиря спочатку звернулося до художників Васнецова і Нестерова, які працювали у київському Володимирському соборі, але ті не погодилися з різних міркувань. Тому були запрошені професор Імператорської Академії Мистецтв, відомий майстер історичного жанру Верещагін та академік архітектури Лазарєв-Станіщев, якому доручено загальне керівництво роботами і проектування орнаментів. 14 травня 1894 розроблений ними проект затвердив імператор Олександр ІІІ.
Нове оформлення інтер’єра отримало неоднозначну оцінку сучасників. У зв’язку зі знищенням попереднього розпису наукова громадськість широко обговорювала питання про датування, ступінь збереженості барокового живопису та його історико-художню цінність. Видатний художник Микола Пимоненко відкрито звинуватив духівництво у варварстві. Відомий український мистецтвознавець Костянтин Широцький охарактеризував роботу Верещагіна як новомодний безбарвний розпис, що не гармонує ні з блиском старого лаврського іконоста¬са, ні з духом історії. Але офіційні відгуки були схвальними – така вже брехлива сутність офіціозу Росії. Так, на спільному засіданні Імператорської археологічної комісії з представниками Святійшого Синоду та Імператорської Академії Мистецтв стиль нових розписів визнано відповідним візантійському мистецтву 11—12 ст.
Але той живопис не дожив до нашого часу – він був знищений разом із Великою церквою 3 листопада 1941 року – собор було висаджено у повітря. Після вибуху Збереглися лише у незначному об’ємі стіни апсид, фрагменти давньої північної стіни, два пілони 11 ст., східна частина приділу Іоанна Богослова з верхнім вівтарем св. Андрія Первозванного та вінцевою бароковою банею.
Хто ж здійснив цей злочин? З цього приводу в Інтернеті існує безліч статей. Існує кілька версій. Перша вказує на те, що собор замінували радянські війська під час відступу (разом із центром Києва), а підірвали його підпільники (чи партизани) під час відвідин храму президентом Словаччини Йозефом Тісо. Інша версія говорить, що собор знищили німці, хоча особисто для мене якось дивно, що в той самий день коли Тісо відвідував храм, його підірвали. Німці відкривали церкви, для чого ж їм нищити храми? Кажуть що то був випадок демонстрації сили – чому тоді поодинокий. Головним доказом «німецького» варіанту є кіноплівка, на якій зафіксовано вибух. Як, мовляв, випадково німецький оператор міг зняти вибух?
В руїнах собор простояв шість десятків років. Відбудували його наприкінці 90-х років минулого століття. У 2000 році Велику церкву було освячено і нині вона знову є головним храмом головного монастиря країни (не будемо зважати на тих хто керує ним – Лавра вічна, а усі ці чиновники і хапуги від релігії на мерседесах за мільйон – тимчасові).
Текст та фото Романа Маленкова. При написанні в значній мірі використано книгу: Звід пам’яток історії та культури України. Київ. ІІІ том.
