Де живе святий Миколай? Український гугл підкаже, що в селі Пістинь Косівського району. А от на питання, де живе англомовний Санта-Клаус, буде відповідь село Йоулупуккі Joulupukin Pajakylä у Фінляндії. Хоча тут є деякі суперечності, адже це Йоулупуккі Joulupukki, а не St. Mykolaj. Останній, за деякими версіями, живе на Північному полюсі. Як би там не було, але лікійське місто Мира (Міра, Мири (Міри) Лікійські (грецьке Μύρα, латинське Myra) дуже далеко, що від Косова, що від Північного полюсу, що від Фінляндії. А саме тут – на південному заході Малої Азії, поблизу сучасного містечка Демре, турецької провінції Анталія – справжня батьківщина єпископа Миколая Мирлікійського, що став святим. Сама ж лікійська Мира перетворилася в турецьке Демре.
Отже, почнемо з Мири – одного з головних лікійської міст у конфедерації стародавньої Лікії. Напевно засновникам міста недалеко від моря з чудовою гаванню (яка отримає назву Андріаке) на річці Андрака місцевість видалась чудовою. Порт і річка принесли процвітання місту і вони його ж загубили в VII столітті, коли місто було затоплене піском і мулом річки. Усе, що можна побачити – це розкопаний греко-римський театр і висічені в скелях гробниці.
Лікійці вважали, що чим вище небіжчик до неба, тим легше йому буде туди потрапити. Не знаю, чи потрапили жителі гробниць до житла богів, але від затоплення водами ріки їх це врятувало. Однак пограбувати їх встигли набагато раніше. Уся скеля нагадує велику шпаківню. Крім цього великого комплексу, доступному до огляду відразу при вході в заповідник, є ще так званий «морський» і «річковий» некрополі з іншого боку скелі.
У місті кілька разів побував візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Проте, здається, імператор Тіберій Германік жителям сподобався більше. На честь візиту останнього городяни поставили на головній площі пам’ятник.
У 60 році тут зупинявся святий Павло, а ось прославив Миру на весь світ святий Миколай, Микола Чудотворець, Микола Угодник, Микола Мирлікійський, Святитель Миколай.
Італійський професор Луїджі Мартіно 1953 року після вивчення мощів, які перебувають в місті Барі, склав портрет Миколая Чудотворця: чоловік середнього зросту – 167 сантиметрів, міцної статури, зі смаглявою шкірою. Має високе чоло, темно-карі очі, сиву шкіперську борідку. Ніс подібний на орлиний. Він не їсть м’яса, вживає тільки рослинну їжу. Що розходиться з вашими уявленнями про дідуся з митрою на голові? Проте десь саме такому описові відповідає дядько на пам’ятнику в Демре.
За історичними переказами Миколай народився десь між 270 та 286 роками нашої ери в місті Патарі. Ну а далі типово і апокрифично. Хлопчик був єдиним сином заможних і глибоко віруючих людей. Вирісши в релігійній атмосфері, він став аскетичною та щедрою людиною, яка в будь-який час могла прийти на допомогу. Далі має бути горе: після того, як хлопець досяг повноліття, його батьки загинули. Миколай переселився до міста Мира, де його дядько-єпископ (теж святий, між іншим) висвятив у священники.
Сучасна традиція дарувати подарунки пішла від такого вчинку ще не святого Миколая (до речі, а в який момент стають святим: коли здійснюють вчинки чи коли надають «звання» святого?). Миколай почув, що якийсь збіднілий чоловік, не має посагу для своїх трьох дочок. Він вирішив допомогти цій родині. Вночі кинув у віконце мішечок із золотом – придане старшій донці. Наступної ночі те саме зробив для середньої.
На третю ніч, щоб раптом цього не помітили, кинув золото не у вікно, а в димохід. Біля комину в кімнаті сушилися черевички (чи шкарпетки) наймолодшої сестри, і саме там вона знайшла чудесний дарунок. На цьому оповідь про доньок закінчується. А от мені цікаво, чи вдалий був їхні шлюби?
Миколаєві приписували безліч чудесних справ: спасіння трьох несправедливо засуджених на смерть мешканців Міри, порятунок воєначальників, яких безпідставно звинуватили у підготовці заколоту, спасіння в бурю моряків. Ще більше чудес він здійснив уже по смерті.
Само собою, що відразу після смерті тіло святителя стало: а) мироточити, б) об’єктом паломництва. Над могилою в VI столітті побудували базиліку, а на початку IX століття церкву Святого Миколая, яку можна й зараз побачити в Демре.
А от мощі в 1087 році поцупила спеціально споряджена експедиція міста Барі. Тепер правда це називається політкоректно – день перенесення мощів з Лікії до Барі. Свято нашого “весняного Миколи” 22 травня.
Створи потік туристів (тоді це називалося паломників) і тобі гарантована невисихаюча річка бабла. У Середньовіччі було справою престижу мати в рідному місті мощі безлічі святих, які крім того ставали покровителями міста. Барійцям дуже не вистачало якогось святого. Вони прогавили як усі сім голів Іоана Хрестителя, так і той кілограм гвіздків з розп’яття.
Можливо, вибір на Миколая Чудотворця упав не тільки через особистості святого, але і через досить легку їх «доставку» в Барі. Як виявили мощограбіжники, мощі охороняли четверо монахів. Прибулим «псевдопаломникам» вони із гордістю і задоволенням показали саркофаг. Як розповідають у Барі, святий Миколай підтримав перенесення мощей – під час розмови посудина з миром від мощів впала на мармурову підлогу, але не розбилася. У підсумку вони все-таки розкрили свій задум монахам-охоронцям, але ті чомусь не зраділи. Барійці зв’язали твердолобих сторожів. Все ж піднялася у місті тривога. Барійці повинні були спішно розбити гробницю і діставати з наповненою світом і миром раки святі мощі.
Моряком на ім’я Маттео були взяті голова й інші частини мощей святителя. З огляду неможливість достовірно розгледіти в наповненій світлом раці всі святі останки (тобто, нормальною мовою – з огляду на страшний поспіх), цілком природно, що в раці залишилася частина мощей. Та і в руки багато не наскладаєш, а у поспіху Маттео не знайшов ні посудини, ні мішка.
Залишки Миколая жителі Мири переховали після пограбування, але не надовго. Вони опинилися через декілька років у Венеції іншим шляхом, але не думайте, що більш благородним. У 1096 році папою Урбаном II був оголошений I Хрестовий похід. Венеція не залишилася осторонь. Перед відправленням в похід єпископ Венеції благословив венеціанські війська і флот у церкві Сан Нікколо на острові Лідо chiesa San Niccolo a Lido. Справа в тому, що у Венеції, крім святого апостола і євангеліста Марка, є ще два заступника – святий великомученик Феодор Стратилат і Святитель Микола.
Єпископ відправився в похід разом з військом. Коли вони порівнялися з лікійськими берегами він згадав про мощі Святителя Миколая. Венеціанці увійшли в базиліку Святого Миколая і знайшли, як і барійці, лише чотири монахи. Ті дуже бідкалися, матюкалися і показували розбиту раку мощей і розказали, що приїжджали гади барійці й уже все забрали.
Венеціанці не повірили грекам і розібрали гробницю, де знайшли тільки воду і «масло», а потім перевернули догори дном усю церкву. Чого не зробиш заради боговгодного діла – можна й нещасних вартових припекти. Один з них не витримав тортури і попросив дозволити йому поговорити з єпископом. Єпископ закликав його розповісти про те, де лежать мощі, але страж тільки почав благати позбавити його від марних мук. Нерозумний трапився монашок. Тому його стали знову мучити. Терпіння мучителів було більше, ніж сили мученика – той показав усе, що знав: мощі двох інших святих єпископів -попередників Святителя Миколая: священномученика Феодора і святого Миколи-дядька.
Мощі зайві не бувають їх завантажили на корабель і вже хотіли було відпливати. А в церкві, я так розумію, якраз розвіявся сморід горілого тіла монашка і самі хазяйновиті, що ще допаковували всяку-всячину відчули чудові пахощі в одній з церковних прибудов.
Тоді знову трішки припекли служителів і ті «згадали», що єпископ у великі свята не здійснював службу в церкві, але йшов у приміщення, що знаходилося поблизу. Там встановлювали переносний престол, на якому він і служив. На стелі кімнати, крім того, містилася фреска, що зображувала Святителя Миколая. Таким чином, пахощі та ікона підказали венеціанцям, де їм шукати мощі Святителя.
Тоді венеціанці повернулися до церкви, розбили підлогу вівтаря, почали копати і виявили іншу підлогу, під шаром землі. Вони розбили і її і знайшли якийсь товстий шар склоподібної речовини, в середині якої перебувало багато чогось темного і скам’янілого. Коли її розкрили, на всю церкву поширилися чудові пахощі.
Єпископ Венеції загорнув мощі святителя в свою єпископську мантію. Тут же відбулося перше чудо при мощах святого Миколая – пальмова гілка, привезена Святителем з Єрусалиму і покладена з ним у гріб, дала пагони. Гілку венеціанці теж взяли з собою.
Після повернення додому учасники походу були зустрінуті з великим торжеством. Мощі були покладені в церкві Святителя Миколая бенедиктинського монастиря на острові Лідо, звідки військо вирушило в похід. У 1634 році була споруджена нова церква і мощі трьох лікійських святих були перенесені в нову мармурову раку, в якій вони зберігаються до теперішнього часу. Острів Лідо є природною перешкодою, що захищає венеціанський затоку від вітрів, повеней і навал ворога, а тому Миколай відпрацьовує у Венеції захисником сповна.
Зараз «наймощніше» мощів Миколи Чудотворця є в Барі в базілиці, яку побудували у 1087 році саме для них, а фрагменти мощей – в Венеції
Нові свята – 19 грудня (день смерті святого Миколая, “зимовий Микола”) і 22 травня (день перенесення мощів з Лікії до Барі, “весняний Микола”) – були введені до українського церковного календаря в ХІ столітті київським митрополитом Єфремом.
Між іншим, у Східній Європі культ Миколая Чудотворця був започаткований саме в Києві. Володимир Великий 988 року з Херсонесу притяг багато добра, серед якого й ікону святого Миколая.
У Києві, здається, саме зі святим Миколаєм на початок ХХ століття було зв’язано найбільша об’єктів. Судіть самі. Храми: Миколаївська церква на Аскольдовій могилі, Військово-Микільський собор (“Великий Микола”) і Свято-Микільський Пустинний монастир (“Малий Микола”) на Печерську (розташовані на вулиці Микільській, що починалася від Микільських воріт на Печерську), Миколаївський лікарняний монастир у Києво-Печерській лаврі, подільські церкви Миколи Доброго, Миколи Набережного і Миколи Притиска, Миколаївський собор Покровського жіночого монастиря, Микільсько-Йорданська церква, Миколаївський костел, Миколаївська училищна церкву при IV чоловічій гімназії, училищна церква Миколая Мірлікійського при І чоловічій гімназії та домова Миколаївська церкву в будинку генерал-губернатора.
Київські вулиці (окрім уже згаданої Микільської): Микільсько-Ботанічна, Притисько-Микільська, Микільський провулок. Згадаймо ще Миколаївський ланцюговий міст. На жаль, совіти змогли дуже вирвати з топоніміки Києва сліди популярності святого Миколая.
Текст і фото Сергія Щербія
