Селище Шарівка розташоване на південному заході Богодухівського району на березі річки Мерчик. Центр селищної ради. Кількість населення – понад 4 тисячі осіб.
Палац Кеніга
Шарівка – селище із складною долею. Засноване воно було у 1700 році осавулом Охтирського козацького полку Матвієм Шарієм (звідси і назва). Хутір почав розростатись. Вже через кілька років у Шарівці стояло понад 100 дворів і церква. А у 1709 році Шарій поселив тут кілька десятків родин з Правобережжя.
Протягом 18 століття Шарівка неодноразово змінювала власників. У 1820 році село придбала родина Ольховських. З ними й пов’язане будівництво найкращого на Харківщині й одного з кращих взагалі в Україні палацово-паркового комплексу, нині перетвореного на… туберкульозний санаторій.
Велика зала палацу
Брама та сторожка
Господарська частина палацу та житла челяді
Дивна схибнута радянська логіка – перетворити розкішні магнатські резиденції, знані монастирі й інші залишки загниваючого капіталістичного минулого на санаторії та лікарні для хворих на туберкульоз, психічно хворих, на військові частини, на в’язниці… Палаци у Шарівці, Володимирівці, Підгірцях, Довгому, монастирі у тих же Підгірцях та Лебедині були перетворені на туберкульозні лікарні; у Красногірському монастирі та Шполянському палаці влаштували лікарні для психічно хворих; у розкішному Леськівському палаці зробили військовий склад; у Гамалієвці та Сокалі розмістили в’язниці у ефектних монастирських комплексах… І це тільки те що пригадалося за декілька хвилин.
Отже наш шлях проліг до Шарівки. Точніше до палацово-паркового комплексу, що розташований у цьому селищі. Біля парадного входу нас вже чекали. Хліба-солі не було, не було і дівчат у національних костюмах. А були місцеві хлопці-екскурсоводи. Вони пропонували свої послуги, сидячи неподалік від попередження про заборону екскурсій.
Ласкаво просимо, або стороннім вхід заборонено. Заборонено через поширення палички Коха. Цікаво, для кого то ж тоді висить карта парку?
Як ми довідались пізніше, послуги екскурсоводів пропонують не лише місцеві хлопці, а й самі пацієнти. Причому, судячи з усього, заробляють вони таким чином зовсім не на ліки… Не хочеться нікого ображати, але, чесно кажучи, у Шарівці складається враження, що на туберкульоз хворіють лише люди, слабкі до алкоголю. І зібрані всі вони у садибі, яка й досі вражає своєю витонченістю та пишністю.
Панський будинок родини Ольховських з’явився у Шарівці на початку 19 століття. Пізніше маєток був програний у карти та переданий братам Гебенштрейнам. Але свого розквіту він досяг наприкінці 19 та на початку 20 століть, перебуваючи у власності чергового цукрового магната – Леопольда Кеніга.
Кеніг значно розширив будівлю садиби, перетворивши її у справжній палац із баштами та парадними сходами. Сходи трьома терасами спускались до фонтану та басейну з містком. Велика увага також приділялася парку, оранжереям для тропічних рослин та другорядним приміщенням для робітників. Навіть головний вхід із сторожкою викликає зацікавлення.
Будинок економа
Всі, хто гостював у Шарівській садибі, відмічали вишуканий смак господарів. Леопольд Кеніг міг бути задоволений вкладенням своїх коштів. От тільки гарним краєвидам парку, на його думку, заважали сільські хати. Цукрозаводчик вирішив, що краса потребує жертв. Він викупив землі на Південному Уралі, наказав переселити туди селян, а хати – спалити. І зараз у Башкирії є населений пункт Шарівка. Там і досі можна почути українську мову. Але все-таки більшість з виселених селян пішки або хто як міг повернулись назад і заснували нову Шарівку, на іншому березі Мерчика. На карті дуже добре видно і стару, й нову Шарівку, адже між ними кілька кілометрів, річка та ліс.
Усередину палацу ми не наважились заходити. Та й навряд чи там були б нам раді. Сподіваємось, що санаторій перенесуть у інше місце. У всякому разі подібні чутки у Шарівці вже ходять. Просто злочин – тримати такий комплекс в такому жалюгідному стані. Це має бути справжня перлина Харківської області й всієї східної України, а не санаторій для хворих на сухоти з відкритою формою. Це місце повинні бачити тисячі туристів, а не лише місцеві п’янички та приблуди на зразок нас.
Текст Олега Години та Романа Маленкова. Фото Романа Маленкова
