Про що говорить назва – Біла Церква? В першу чергу про те, що в місті є якась дуже давня і дуже біла церква, і саме вона дала місту назву. Але, виявляється, храм, який посприяв появі назви, не пережив ординської навали – його руїни довго височіли на крутому березі Росі і народ тримав їх за орієнтир: «поїдемо повз білу церкву», «отам, де стоїть біла церква». Князівська назва «Юр’їв» згубилася десь у надрах історії, а назвою «Біла Церква» місто користується вже майже вісім століть.
Відбудований Георгіївський собор та костьол Івана Предтечі (1812 р.)
Свого часу відомий футбольний тренер (тоді він тренував «Волинь») Віталій Кварцяний, ображений суддівством, емоційно сказав щось типу: «Та нема там ніякої білої церкви, хіба білий костьол стоїть…». Дійсно, і білий костьол є, і собор сорокаметрової висоти, і храм зведений Іваном Мазепою та і білу церкву відбудували. Нині місто, яке за кількістю населення не поступається більшості обласних центрів (його свого часу і збиралися зробити обласним центром Київської області), гордиться не своїми індустріальними гігантами – воно гордиться десятками пам’яток архітектури, багато з яких є унікальними і єдиними в Україні, гордиться неймовірним парком, який, багато хто, вважає найкращим, гордиться казковими краєвидами долини Росі, гордиться новоствореною інфраструктурою: готелями, ресторанами, кафе, критими льодовими аренами, розважальними центрами для дітей. Але усе чим місто гордиться, існує ніби незалежно від зовнішнього світу – про туристичну привабливість Білої Церкви не знають навіть у Києві. Мабуть, це саме те місто, яке у рейтингу незаслужено обділених туристичною увагою, можна поставити на перше місце. Невесела перемога. Та все зміниться, неодмінно.
Історія. Історичним центром міста здавна вважалась Замкова гора. Вона була міським ядром ще у далекому ХІ столітті, коли князь Ярослав Мудрий заснував на Росі фортецю (1032 р.), яку назвав своїм християнським ім’ям – Юр’єв. Місто стало центром єпархії, а для єпископа збудували білокам’яний собор. У ХІІ столітті храм був перебудований – його зробили п’ятиабсидним (таких великих храмів у Русі було небагато). Нині, під склом, можна побачити фундаменти того собору – коли він був повністю зруйнований – невідомо, але точно відомо, що саме його білі стіни дали назву місту. Нині на Замковій горі стоїть білий Георгіївський храм – реконструкція (варто зазначити доволі ефектна), виконана на кошти Костянтина Єфименка. Цей (дуже небідний) шановний мешканець міста (свого часу він займав високі посади в Уряді – був і міністром, і замміністра) нині немало робить для Білої Церкви, зокрема звів «Льодову арену» – там нині тренуються хокеїсти і фігуристи, а у вільний від тренувань час, катаються усі бажаючі. Георгіївська церква, на нашу думку, стала окрасою Замкової гори і ще однією туристичною атракцією Білої Церкви.
Преображенський собор (1839 р.)
Замок на горі стояв до кінця XVIII століття, доки його не розібрали за наказом Браницьких. Варто зазначити, що за весь період свого існування, він жодного разу не був взятий штурмом. Цей замок відіграв неабияку роль в історії України, зокрема саме захопленням білоцерківського замку (міщани добровільно відкрили браму) почалося селянсько-козацьке повстання, яке започаткувало період постійних війн між Україною та Польщею. На чолі повстання став Христофор (Криштоф) Косинський. Пройшов деякий час і Польщу сколихнуло нове, значно потужніше, повстання, яке очолили Северин Наливайко, Григорій Лобода та Матвій Шаула. Під час цього повстання неподалік від Білої Церкви, в урочищі Гострий Камінь відбулась значна битва між польським та козацьким військом.
В часи визвольної війни 1648-54 років Біла Церква, яка була на той час досить значним містом – центром староства та полку і мала понад 1000 дворів, стала одним з найважливіших опорних пунктів козацького війська. Тривалий час Хмельницький з основними своїми силами перебував в Білоцерківському замку, розсилаючи звідси по всій Україні заклики до боротьби. 18 (28) вересня 1651 року тут було укладено угоду між польсько-шляхетським урядом і гетьманом Богданом Хмельницьким, яка отримала назву – Білоцерківський договір.
Церква Марії Магдалини (1842 р.)
В 1663 році під час битви між польським військом і загонами Івана Сірка замок у Білій Церкві майже зруйнували. Але вже наступного року його відбудували знову, укріпивши за найсучаснішими правилами фортифікаційної техніки – він став практично неприступним. Його не змогли взяти ні війська Івана Брюховецького в 1665 році, ні Петра Дорошенка в 1667, 69 та 72 роках.
Початок XVIII століття в Україні позначився великим повстанням козаків під проводом білоцерківського та фастівського полковника Семена Палія проти Польщі. Палій у 1702 році з 10-тисячним загоном взяв у облогу Білу Церкву. Після декількох невдалих штурмів полковник вдався до хитрощів – взявши у полон коменданта, він примусив замок капітулювати. Місто стало центром повстання, до нього потяглися знедолені селяни з усіх-усюд. Населення Білої Церкви в той час сягнуло 70 тисяч, замок постійно укріплювався. В 1703 році полякам вдалося приборкати повстання, і того ж року Правобережжя окупували російські війська.
Гетьман Іван Мазепа, який народився неподалік від Білої Церкви у селі Мазепинці, мав неабиякі плани на замок. В 1703 році він оселився у ньому й надумав зробити місто своєю резиденцією. За деякими джерелами у Білоцерківському замку було знайдено скарбницю гетьмана.
Водяний млин та гребля (сер. 19 ст.)
Іван Мазепа скеровував значну частину прибутків від своїх 20 тисяч маєтків на будівництво культових споруд. У 1706 році зведення великої кам’яної церкви почав Мазепа у Білій Церкві. Криваві події 1708 року та подальша передача міста Польщі так і залишили цю споруду недобудованою. До наших днів дожила лише невелика її частина, що має назву Микільська церква.
До 1774 року Біла Церква “варилася” у котлі смут і повстань, вінцем яких стала Коліївщина. За придушення Коліївщини польський коронний гетьман – граф Ксаверій Браницький в 1774 році отримав у подарунок одне з найбагатших у Польщі Білоцерківське староство (у «нагрузку» гетьману король віддав ще й більше двохсот тисяч кріпаків), а у 1793 році місто остаточно приєднали до Росії. На довгі часи (до ХХ століття) Білоцерківщина стала вотчиною сім’ї Браницьких, які стале значно багатшими, адже Ксаверій одружився із Олександрою Енгельгардт (першою фрейліною імператриці та тіткою власника Шевченка), а їй у 1790-х відійшли значні землі й великі статки Потьомкіна – брата матері. У 1838 році Олександра Василівна Браницька була чи не найбагатшою жінкою Європи – 29 мільйонів рублів золотом – космічна на ті часи сума.
Більшість пам’яток Білої Церкви, прямо чи опосередковано пов’язані із Браницькими. Самі ж нащадки коронного гетьмана давно виїхали з Білої Церкви та й з України – вони купили замок Монтрезор у Франції – туди й перебрались. Нащадків роду по чоловічій лінії не залишилось взагалі.
Микільська церква (1706 р.)
Аграрний університет, в минулому гімназія.
Огляд міста. Біла Церква розкинулась у річковій долині, і якщо ви на авто, можете проїхатись трохи у бік Таращі – із пагорбу, який здіймається відразу за знаком виїзду із Білої Церкви, міські масиви видно, як на долоні. Тут стоїть пам’ятний знак на честь героїчної допомоги військових курсантів у зборі врожаю мешканцями села Шкарівка – самим шкарівчанам ставити пам’ятник не потрібно було, а от тим хто допомагав… Праворуч побачите гігантський промисловий вузол, про який ми вирішили не згадувати, перед ним масив Леваневського (в народі – Леван) – найбільший житловий масив міста; навпроти Левану, ближче до річки, розкинувся великий приватний сектор – це Роток, старовинне урочище, в якому київські князі вперше розбили монголо-татар, і сталося це приблизно у 1320 році (про цю подію навіть Похилевич згадує, а йому зовсім не хотілося виступити брехуном в часи, коли канонізували московських героїв), за шість десятків літ від ймовірної битви на Куликовому полі. Район отримав назву від старовинного гідроніму Роток – назви річки, яка тут впадає у Рось, але чомусь її радянські топографи перейменували у Протоку (глухе як не дочує, то видумає, загугліть історію із назвою «Юкатан»).
Пагорб «військових курсантів» – то бонусний варіант початку огляду Білої Церкви, взагалі ж, щоб маршрут ваш був найбільш насиченим і одночасно компактним, рекомендуємо почати його від церкви Марії Магдалини. Забивайте у навігатор (або шукайте на карті) вулицю Шкільну 11/16 і вперед.
Навіть не знаю, чи є ще в Україні православний храм, присвячений Святій Рівноапостольній Марії Магдалині – не дуже популярна ця свята у ортодоксальної частини християнського світу. Присвяту храму, зведеного у 1842 році, пояснити можна дуже просто – будував храм католик Владислав Браницький, а серед католиків присвята ця доволі популярна. Граф, тодішній власник Білої Церкви, може й не хотів його будувати взагалі, але примусив материн заповіт, згідно якого, рід Браницьких зобов’язувався звести 12 мурованих церков. Це так Олександра Браницька, хотіла спокутувати свої гріхи – заклала 12 мурованих храмів, але не дожила до закінчення побудови жодного (померла у 1839 році, за кілька місяців до освяти найбільшого запланованого храму – Преображенського собору).
Комплекс поштової станції один із найстаріших в Україні
Церква Марії Магдалини була зведена в стилі класицизму (Браницькі майже все будували у цьому стилі). Це один із найкращих зразків провінційного класицистичного храму в Україні – ніби нічого особливого: одна баня, прибудована висока дзвіниця, колони, але ж як усе гармонійно. Храм, збудований на крутому пагорбі над Россю, ніби завис у повітрі – його жовті бані видно у місті майже звідусіль. Навіть у часи радянського атеїстичного лихоліття він був діючим, тому вважається найбагатшим і найбільш намоленим. Вже у ХХІ столітті при церкві відкрили жіночий монастир.
Від церкви Марії Магдалини крута вуличка котиться униз до річки. Тут через русло перекинуто кам’яну греблю. Старовинна споруда (можливо найстаріша велика гранітна гребля в Україні) є одним із улюблених місць для фотографів, адже киплячий потік води, на тлі якого, з одного боку височить церква, а з іншого кам’яний млин, створює неймовірне враження. Колорит та автентика.
Греблю збудували Браницькі в 50-ті роки ХІХ століття. Закладення величезних гранітних брил було титанічною роботою. Водяний млин, від якого збереглося два поверхи, будували одночасно із греблею. Він і нині, із деяких ракурсів, нагадує невеликий замок, раніше ж це була просто неймовірна споруда. В часи німецької окупації в млині був склад збіжжя. Перед відступом німці підпалили споруду – вигоріли усі дерев’яні перекриття, й можливо тому значну частину будівлі, у повоєнний час, розібрали. Млин ще трохи попрацював – був гідроелектростанцією, але нині стоїть пусткою. Кажуть, що його хтось викупив, для облаштування тут ресторану, але ці чутки ширяться вже з півтора десятка років, а віз і нині там.
Торгові ряди (БРУМ) – головна пам’ятка архітектури в Білій Церкві, та одна із найунікальніших пам’яток торгової архітектури в Україні
Від млина йдіть перпендикулярно руслу Росі, вуличкою, до головної транспортної артерії Білої Церкви – проспекту князя Володимира. На проспекті повертайте ліворуч, і через 350 метрів ви опинитесь біля підніжжя Замкової гори. Тут відразу звернуть на себе увагу будівлі аграрного університету. Нині цей заклад має статус Національного, об’єднує п’ять вузів та вісім технікумів, і навчається в ньому 10 тисяч студентів. А колись це була гімназія, між іншим, найбільша в Україні. Існуванню гімназії Біла Церква завдячувала Владиславу Браницькому, який для цього подарував місту свою садибу й збудував навчальний корпус. Нині колишній головний корпус гімназії закритий новішим – щоб побачити цю розкішну будівлю, зведену архітектором Вольманом (такий собі класицистичний палац), спробуйте пройти у внутрішній двір університету (там прохід за перепустками, але можна попроситись – охоронці пускають).
Пагорб над університетом – то і є Замкова гора. Тут стояв Білоцерківський замок. Свого часу у межах замку був монастир католицького ордену августинів (його зруйнував Семен Палій у 1702 році), а ще пізніше поставили каплицю польського гарнізону. І от на місці де стояла латинська каплиця, у 1789 році, Ксаверій Браницький заклав кам’яний костьол. З невідомих причин будівництво затяглось і було завершене лише у 1812 році. Присвятили храм Іоану Предтечі. Нині це чи не найцікавіший культовий об’єкт Білої Церкви.
Храм зводився як приватна молельня та усипальня католицької гілки Браницьких. Цікава виходить історія – сини у Ксаверія та Олександри хрестились католиками (як батько), а дочки – православними (як мати), тому родина підтримувала дві християнські конфесії, і синів повинні були ховати у костьолі (де їх більшість і поховано).
Рось із Замкової гори та монастир Марії Магдалини
Храм (знову ж ми бачимо класицистичну споруду) має у висоту 27 метрів. Товщина стін біля основи 140 см. В плані будівлі лежить традиційний, для католиків, латинський хрест. Східна частина хреста завершується напівкруглою апсидою, по кутках західної частини розміщені башти. Одна з них має годинник з двома дзвонами, в іншій розміщено шість дзвонів.
Нині костьол Іоана Предтечі виконує функції обласного Будинку органної та камерної музики. Орган в храмі відносно новий – його на початку 90-х років минулого століття встановили майстри чеської фірми “Рігер Клосс” – інструмент виготовлений спеціально для цієї споруди і має понад 2800 труб. Годинник на одній із дзвіниць костьолу встановили у 1842 році. Уявіть собі – він ще й досі працює, відбиваючи час своїми дзвонами.
Інтер’єр костьолу прикрашений орнаментальним ліпленням італійських майстрів. Ліплення коштувало замовникам дорожче ніж сама споруда. Підлогу вимощено різнокольоровими мармуровими плитами. Завітайте сюди обов’язково – цей храм вас здивує.
Через дорогу, навпроти костьолу, стоїть облуплена (принаймні у 2016 році) споруда Краєзнавчого музею. Не лякайтесь «зовнішнього декору» – це наслідки добудови третього поверху – за своєю експозицією цей музей вважається одним із найкращих краєзнавчих в Україні, і навіть в СРСР вважався одним із найкращих. Маєте час – обов’язково відвідайте. А за музеєм стоїть Георгіївська церква – про неї ми вже згадували.
Гребля на Росі (сер. 19 ст.)
Із Замкової гори не забудьте сфотографувати краєвиди річки Рось, обов’язково вийдіть на середину мосту і погляньте на монастир Марії Магдалини, а далі спустіться сходами вниз, до міського пляжу й огляньте Зимовий палац Браницьких. Від річки він має три поверхи, із тераси – два. Будівля зовсім не схожа на резиденцію одного із найбагатших в імперії родів – ніякого особливого декору крім традиційних колон, відносно невеликі розміри. Недивно, що із часом тут зробили економічну контору. Зараз це музична школа. До ХХІ століття поряд стояла будівля Дворянського зібрання – варвари її спалили, інші варвари виключили із реєстру пам’яток, а ще інші розібрали – нині це обгороджений парканом пустир.
Далі прямуємо на інший бік проспекту князя Володимира. Навпроти аграрного університету стоїть найбільший храм міста – Преображенський собор (висота 40 м). Це був перший храм Олександри Браницької, в якому її і поховали. Свого часу він став копією одеського Преображенського собору – ну сподобався старій графині храм, зведений на кошти зятя – князя Михайла Воронцова, вона й собі захотіла такий. І дзвіницю височезну поряд звели – все як у Одесі. Щоправда, те що ми нині можемо побачити у Одесі – реконструкція зруйнованого більшовиками храму, а от у Білій Церкві копія перетворилась на оригінал. Жаль тільки що височезну дзвіницю розібрали в 50-ті роки минулого століття – вже й не було такого атеїстичного пресу, як у 30-ті, але все рівно комусь заважала.
В радянський період собор був… чим він тільки не був, в кінці 80-х, наприклад, це був зал дзюдо і боксу. Вже із здобуттям незалежності храму повернули колишню архітектурну велич, хоча без дзвіниці він якийсь приземкуватий і менший, ніж є насправді. Але можливо колись і дзвіницю відбудують, яка тривалий час була висотною домінантою міста.
Будинок ксьондза костьолу Івана Предтечі (поч. 20 ст.)
Зимовий палац Браницьких
Преображенський собор є головним у Білоцерківсько-Богуславській єпархії УПЦ МП. Він розкішний ззовні, але від внутрішнього начиння перехоплює подих: тут є і мармурові колони, і позолочений іконостас, і неймовірні розписи .Увійшовши в основний об’єм храму відразу підніміть очі на стелю (під хорами) – то «Страшний суд», із грішниками, чортами, зміями, а у кутку стоїть сам Люцифер (Омен якийсь прямо, лише музички Карла Орфа не вистачає).
За собором притулилася маленька церковиця, із бароковим фронтоном та трьома золотими верхами. Це найстаріша будівля міста – Микільська церква (1706 р.). Про неї ми вже згадували. А далі виходимо із церковного дворища й повз будинок районної ради (колишній «Будинок соціалізму», 1926 р.) виходимо на головну вулицю історичного центру – вулицю Ярослава Мудрого. Ліворуч – Замкова гора із костьолом, білою церквою та музеєм; через дорогу – парк культури та відпочинку, який колись був Петровського, а нині – Шевченка. Над закритим дитячим розважальним комплексом, над купою стаціонарних атракціонів, височіє колесо огляду – обов’язково підніміться на ньому. А далі прямуйте вгору вулицею Ярослава Мудрого. Повз колишній гуртожиток білоцерківської гімназії, повз готель «Сіті Парк», ви вийдете до центральної площі міста – Торгової. Тут стоїть чи не найбільш унікальна пам’ятка архітектури в Білій Церкві – Торгові ряди. Будівля позначила центр міста у ХІХ столітті і одночасно стала центром єврейського міста – Города.
Єврейське місто. У XVIII столітті євреїв у Білій Церкві було небагато. Заселенню міста євреями заважали постійні війни й військові сутички, в яких приймали участь козаки, поляки, татари, турки, москалі й, нарешті, гайдамаки. Майже кожна війна супроводжувалась єврейськими погромами. Спокійне життя для євреїв принесли Браницькі, які підписали угоду з єврейською громадою, згідно з якою у Білу Церкву запрошувались єврейські торгівці та ремісники. Сталося це 1806 році.
Хоральна синагога
Купецька синагога
Реміснича синагога
Центром єврейського життя Білої Церкви стала Торгова площа, в центрі якої Браницькі вибудували великі Торгові ряди на 85 крамниць.
Власники здавали Торгові ряди і землю, навколо них, в оренду. Крім того з єврейською громадою власники міста вели фінансові справи (й зовсім не дріб’язкові). Єврейська громада Білої Церкви зростала. На кінець ХІХ століття в місті мешкало 18720 євреїв (52,9% від усього населення міста). А на початку ХХ століття кількість євреїв ще збільшилась. А ось потім почався зворотній процес: Громадянська війна – погроми, Друга Світова – тотальне знищення.
У 1941 році дуже незначна частина євреїв встигла евакуюватись. Майже відразу після окупації почалися розстріли. Наймасовішою була страта, під час якої розстріляли 4500 євреїв.
У 1989 році в Білій Церкві мешкало 3823 єврея. А згідно із переписом 2001 року у місті мешкало лише 150 !!! євреїв. Але спадок євреї залишили Білій Церкві досить значний: це і будівлі синагог, і житлові будинки, і крамниці, і школи, і лікарні. До 1941 року єврейське містечко було значно багатшим на архітектуру, і гармонічнішим, але нещадні бомбардування міста у 1941 році позбавили Білу Церкву більшої частини будівель.
У ХІХ та на початку ХХ століття навколо Торгової площі було розташовано до десятка синагог. Скільки будівель збереглося – достеменно невідомо. За даними Інституту Іудаїки тут стоять три колишні синагоги. Дві з них на вулиці Театральній. Ще до 1922 року ця вулиця називалася Синагогальна, адже тут стояла найбільша синагога міста – хоральна.
Стара єврейська забудова – її дуже багато у місті
За своїм значенням хоральну синагогу можна порівняти із християнським кафедральним собором. Хоральні синагоги могли дозволити собі лише найбагатші єврейські громади, серед яких була і білоцерківська. Будували храм в кінці ХІХ – на початку ХХ століть. Вважається що Браницькі субсидували євреям цеглу і з власних заводів, для будівництва храму, який звели у стилі еклектики. В радянські часи синагогу закрили. Пізніше її приміщення перебудували, розділивши на навчальні класи. Нині тут корпус технолого-економічного коледжу.
Метрів за 25 від хоральної стоїть колишня купецька синагога. Будувалась вона майже одночасно із хоральною в тому ж стилі еклектики, але з іншими деталізацією та декором. В радянські часи її добудували. Хоча, що саме надбудували – із зовнішнього вигляду чітко сказати не можна. Крім того, в будівлі замурували і перепрорізали частину вікон. Нині тут теж корпус технолого-економічного коледжу.
Третя синагога – реміснича. Вона розташована на вулиці Спартаківській, біля спортивної школи. Цегляна будівля, прикрашена трояндами, в радянський період виконувала функції ательє. Нині синагога порожня, перебуває у аварійному стані.
На Торговій площі розташований великий єврейський готель, який звели у 19 столітті. Навряд чи це той «білоцерківський жидівський трактир», про який писав Шевченко в «Путешествии с удовольствием и не без морали», але будівля досить цікава. Це майже квадратний у плані будинок із внутрішнім двором. Нині тут кілька якихось установ, та житлова частина. Шмат будівлі перебуває в аварійному стані, ще частина добудована з дерева. Загалом готель нагадує фігуру із примітивного дитячого конструктора, який невчасно скінчився, й довелося добудовувати із інших матеріалів.
Навколо Торгової площі збереглося немало споруд, таблички на яких свідчать про те, що це пам’ятки архітектури, колишні житлові будинки. Хоча деякі з них за своєю архітектурою і декором схожі на синагоги.
Склади Браницьких
За 500 метрів від Торгової площі (потрібно пройти вулицею Хмельницького, колишньою Бердичівською) розташована колишня єврейська початкова релігійна школа – хедер. Її збудули у 1901 році. Нині тут будинок дитячої творчості (чи щось типу цього). На вулиці Хмельницького ви можете звернути увагу на ще одну будівлю (№ 13), яка майже напевно була синагогою. А ще тут, на клаптику (ріг вулиць Хмельницького і Героїв Небесної сотні), розташовано шість колишніх єврейських аптек. Деякі з них і досі виконують свої первісні функції.
Головна пам’ятка Торгової площі – Торгові ряди. Інша (білоцерківська) назва цієї будівлі – БРУМ (Браницьких універсальний магазин). Цю будівлю здали в експлуатацію у 1814 році. Унікальний пам’ятник торгової архітектури є чи не єдиним подібним в Україні. Ні, звичайно торгових рядів вистачає. Навіть я особисто бачив їх немало (і в Путивлі, і в Умані, і в Новгороді-Сіверському, і в Чугуєві, і у Жовкві), але таких як у Білій Церкві немає більше ніде. Це довершена класицистична будівля, яка в плані має форму каре. Внутрішній двір із чотирма проїздами. По зовнішньому і внутрішньому периметрам будівлі розташовані відкриті галереї з аркадами. Ну просто шедевр. Нині у приміщеннях Торгових рядів розташовані ресторани, кафе і бутіки. Тут ви можете пообідати, або випити кави. Ми дуже рекомендуємо арт-кафе «Старе Місто» – колорит двохсотлітніх склепінь в синтезі із чудовою кухнею залишать задоволеним будь якого туриста.
Торгові ряди свого часу змінили життя Білої Церкви, перетворивши місто на досить значний центр торгівлі, а згодом і промисловості. І саме після їх зведення у Білій Церкві з’явилася значна єврейська громада, ну а потім…
Вулиця Спартаківська, біля якої стоїть реміснича синагога (вона ж «Ательє обнов»), виведе вас до ще однієї унікальної пам’ятки – ансамблю споруд пошти, який збудували у 1825-1833 рр. на кошти все тих Браницьких. Уявіть собі – ансамбль займає площу у 1,5 га. Він складається із поштової станції (яка і нині виконує свої функції – майже 200 років сюди везуть пошту), готелю (в якому зупинявся Тарас Шевченко), ямщицької, каретної, стайні, кузні, будинку станційного доглядача і якихось дрібніших господарських будівель. Мало в якому місті ви побачите таку поштову станцію, та ще й діючу.
Обласний музично-драматичний театр до ремонту (будівля 19 ст.)
Ще однією білоцерківською пам’яткою, яку ми радимо подивитись є склади Браницьких, які розташовані на Олександрійському бульварі (№62) поміж п’ятиповерхівок вулиці Вокзальної. Будівлю складів, з її портиками та колонами, можна назвати зразком марнотратства – зовсім незрозуміло, для чого Браницьким були склади-палац.
Великі стометрові склади, які ще недавно виконували свою пряму функцію, є одним з найвидатніших зразків промислової архітектури України кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть. Але туристи бувають біля цієї споруди дуже рідко. Всьому виною багатоповерхові будинки, що стіною оточили будівлю й ховають її від “сторонніх “ поглядів, а також “розмиті” координати споруди в нечисленних путівниках.
Пішки, від Старої Пошти, до складів йти далеченько – десь 1,3 км. Найпростіше під’їхати тролейбусом або маршруткою. Орієнтир – вулиця Фастівська, адже саме з неї вам потрібно буде зайти у арку найближчої дев’ятиповерхівки – склади ви побачите відразу. Можна й по іншому якось, але будівля обнесена парканом, а на єдиному вході стоїть сторожка – міська влада сторожа поставила, щоб охороняв унікальну пам’ятку, доки думає, що з нею далі робити. А поки склади порожні, їх стан не назвеш відмінним.
Текст та фото Романа Маленкова
