На сході Словаччини, на відрогах Вигорлату, у Кошицькому краї, за 5 км від українського кордону, та за 15 км від кпп Убля, розташоване село Руська Бистра Ruská Bystrá. В минулому українське село, на південно-східному рубежі Лемківщини, в письмових документах вперше згадується під 1405 роком, як поселення лісорубів та пастухів. Навряд чи колись воно було великим, судячи із розмірів його церкви. Нині також невелике – 117 мешканців на початок 2018 р.
В Руській Бистрій збереглася греко-католицька церква святого Миколая. Офіційна назва – церква перенесення мощей святого Миколая. Перенесли мощі із Мір Лікійських (із Туреччини) в італійське місто Барі у 1087 році. Зробили це купці із Барі, зовсім на трохи випередивши купців із Венеції. Озброєні, вони напали на монахів візантійської церкви, які охороняли мощі, відкрили саркофаг і забрали звідти 80% залишків Миколая – дуже поспішали, тому 20% лишили, і їх забрали собі венеційці. З приводу перенесення мощей було влаштовано бурхливе церковне свято, на якому головував Папа Римський, а серед гостей був присутній Митрополит Київський, який, вважається, і впровадив свято Перенесення мощей. Це свято не було впроваджене ні у католицькій церкві, ні у грецькій православній – греки й нині не розуміють, для чого святкувати викрадення мощей святого одними християнами, у інших, але у нас це свято, чомусь існує, і церква у Руській Бистрій освячена якраз на це свято.
Храм у Руській Бистрій із 2008 року є об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Збудували його між 1720 та 1730 рр., хоча офіційно роком побудови вважається 1720-й. Низький підмурок вирівняв горбок, на якому ставили храм, а будівельним матеріалом стали ясенові колоди.
Хоч ця територія і є частиною Лемківщини, але збудований він не у традиційному, складному лемківському стилі, поширеному на південному сході Польщі, та на північному сході Словаччини – Микільська церква у Руській Бистрій досить проста, однозрубна, і нагадує велику гуцульську хату, в передній частині якої, над бабинцем, споруджено невисоку барокову вежу-дзвіницю. І дах і вежа вкриті гонтом. В задній частині є невелика декоративна вежка із цибулеподібним завершенням. В церкві зберігся бароковий іконостас 18 століття.
В Словаччині є два великих осередки українських дерев’яних храмів – один в околицях міста Свидник, в Пряшівському краї, і то типові, я б сказав би стереотипні, лемківські церкви, інший на схід від Гуменного у Кошицькому краї, в межах Вигорлатського хребта Карпат – ці храми в словацькій літературі типологічно також відносять до лемківських, хоча автори часто взагалі не зазначають стиль, бояться помилитися, тому просто пишуть дерев’яна церква. Але проаналізувавши словацьку літературу, я прийшов до висновку, що лемківський стиль мав два типи – більш примітивний (простий), хатній, в районі Вигорлату, та складний, багатокупольний, із усякими заломами, цибулястими та грушеподібними банями, у районі польсько-словацького прикордоння. Обидва різновиди одного типу відносяться до стилю бароко – як же усе складно. Еталоном вигорлатського різновиду лемківського типу храмів є церква у Руській Бистрій.
PS. Після написання цього матеріалу я не зупинився, й продовжив “копати”, щодо лемківського стилю. Виявилося, що типів лемківських храмів аж п’ять, а не два, і той, який я назвав “вигорлатським”, науковці називають південно-східним, характерним для храмів Закарпатської Русі. Ці храми мають дводільниий план, вежу-дзвіницю над зрубом бабинця з прямими стінами, верхи із заломами, що завершані сиґнатурками.
Текст та фото Романа Маленкова.
