Поміж казкових гірських вершин, долин та каньйонів, проліг наш шлях із Синопу в Амасью. Серпантинами, із регулярними фотозупинками, ми дісталися цього міста, години за чотири. Відразу забіжу наперед, і скажу, що я випробував дві дороги до Амасьї із Синопу. Через Боябат цікавіша, але більш звивиста, через Самсун – широка, багатосмуга, але втрачається час на об’їзд мільйонника-міста – там на об’їзній завжди корки. По часу – приблизно однаково.
Я вирішив першим ділом піднятися на фортецю Амасьї, яка розташована над містом, але за його межами, на горі Харшена. Правильно зробив, адже починати знайомство із Амасьєю потрібно саме із фортеці – колишньої резиденції небожителів – понтійських царів. А ще точніше – із ресторанчика, який, недалеко від фортеці, притулився на самому краєчку скелі, він ніби висить над урвистою глибокою долиною річки Єшилірмак (тур. Єшил – зелена, ірмак – річка). Потрапивши на терасу ресторану, ми хвилин десять ходили між оглядовими майданчиками, знімкуючи неймовірну красу Амасьї. Це безперечно, одне із найгарніших міст Туреччини.
Знизу, дуже-дуже далеко, на терасах, понад дійсно зеленуватою рікою – недаремно ж вона Єшилірмак, розкинулося немаленьке місто. Там немає хмарочосів, забудова переважно низькоповерхова (4-6 поверхів), але видно, що більшість будинків відносно нові. Натомість, десятки мінаретів, мечетей, медресе, караван-сараїв та хамамів, розкиданих серед будинків, новими зовсім не виглядають. А згідно із путівником – там є будівлі 13 століття – часів сельджуків. Нова забудова – то не данина традиції – то данина землетрусам. Востаннє землетрус добряче зруйнував Амасью у 1939 році (нібито).
Фортеця Амасьї.
Цікаво, що оглядові майданчики розташовані біля ресторану, та сама тераса, що зависла над урвищем, відкривають краєвиди на різні частини долини. Забігаючи наперед скажу, що із оглядових майданчиків фортеці відкриваються зовсім інші ділянки, і здається, що Єшилірмак обплутує Харшену з усіх боків.
Коли залунав азан – зчинилося щось неймовірне – звук, із долесекундним запізненням побіг від мечеті до мечеті, задрижав, відбиваючись від скель, забринів, як дзвін і наповнив всю долину голосом, чи голосами, муедзинів. Ніде нічого подібного я не бачив і не чув, навіть не уявляв, що таке можливо.
Чорба, кьофте та дьонери, з купою зелені, салатів, спецій – таким був наш обід. А ще обов’язково айран та традиційний турецький чай, прямо із самовару. І навіть, зважаючи на розташування, ресторану, його дизайн і якість роботи кухарів та офіціантів, ціни виявилися зовсім не захмарними, на рівні київського общепиту.
Я більш ніде не бачив фортецю, розташовану на такій висоті по відношенню до міста. Перепад висоти більше двохсот метрів. Із вулиць Амасьї вона здається крихітною, але насправді вона досить велика. Зважаючи на те, що всередині залишились лише стіни і башти, обійти її можна досить швидко – хвилин за сорок. Тут немало археологічних сайтів, які закриті для відвідувачів, а ще є якийсь тунель, мабуть візантійських часів – теж закритий, через ремонт. Тому відвідувачам залишається пройти дорогою у два боки: піднятися на самий вершечок – доведеться похекати, адже до традиційного величезного прапора досить високо, та повернутись у інший бік, до місця, де колись стояв палац. Краєвиди, з оглядових майданчиків, заворожують. З іншого боку Харшени, попід самісінькою стіною, видно старовинну забудову Амасьї – мальовничі біленькі будиночки під світло-коричневою черепицею. Видно мури нижніх укріплень – виявляється, вони і там були, видно залізницю, яка випірнає із тунелю, видно туристичні човники, які курсують по ріці, поряд із старими кварталами.
Загалом, фортеця виглядає досить ефектно, і зсередини, і ззовні. В даному випадку, турки не зробили бутафорії, як у них часто буває, і не доклали стіни сучасними будматеріалами. Ну може трохи й доклали, але це особливо не ріже око і не псує загальну думку, про казковість цього місця.
Гробниці понтійських царів.
Але туристи їдуть в Амасью не заради фортеці, і зовсім не заради краєвидів, про які вони часто не знають і не здогадуються. Туристи їдуть в Амасью, як і я колись, в першу чергу за гробницями царів Понту, точніше – заради них. І відсотків на 90 – це турецькі туристи.
Інтернет вказує, що в Амасьї, на стінах гір 18 гробниць. Ми знайшли лише 8, причому 5 найбільших і найвідоміших розташовані прямо над старим кварталом на прямовисній стіні Харшени. Фотографії саме цих усипальниць ви побачите в інтернеті, як візитну картку міста. І вони реально круті. Над нижньою оборонною та підпірною стіною, височать ці видовбані у камені, останні пристанища царів Понту. Вони з’єднані переходом, який місцями перетворюється в тунель. Всередині вже давно немає тіл – гробниці розграбували тисячу років тому, а тіла викинули.
Вночі гробниці підсвічуються, як і фортеця на горі, як і вся набережна старого міста. Неможливо забути суцільну підсвічену стіну будинків, понад річкою, куполи хамаму, мінарети, а над ними підсвічені очниці усипалень та увінчану освітленою короною фортифікацій, вершину гори.
Краєвиди Амасьї з гори Харшена.
Назва Амасья походить від імені легендарної цариці амазонок – Амасеї. Так каже легенда. Куди тільки не поселяли тих амазонок історики та краєзнавці, але кращого місця ніж вузька долина річки Єшилірмак, із своїм, майже завжди теплим, мікрокліматом, високими вершинами, придатними для оборони… Доказів існування войовничих дамочок, які відрізали собі грудь, що зручніше було стріляти із лука, крали батьків для своїх дітей, а дітей чоловічої статі – комусь підкидали, або вбивали, а от хетти, фрігійці, кіммерійці, лідійці, а потім перси та вірмени, дійсно жили тут. Як жив тут Срабон – великий вчений, який створив давню географію світу (17), і взагалі був першим географом.
Страбон народився у Амасьї, приблизно у 63 р. до н.е. І помер там же, десь у 21 році нашої ери. Він багато мандрував, багато вчився, і прожив дуже довге, як для тих часів, життя. І про рідне місто він писав – історію рідного міста.
У старому місті є кафе, із назвою Страбон – там прикольний барельєф, навпроти, на більшу сучасному березі, стоїть пам’ятник географу. Страбон був римлянином, еллінського походження, а пам’ятник поставили тюрки. Це свідчить про шану до геніального вченого, який зробив неймовірну карту, відомого йому, світу. Я не можу зрозуміти – як йому це вдалося.
Творець географії – Страбон.
Набережна Єшилірмаку прекрасно облаштована. Вона вся кам’яна, пристосована для шпацерування і має купу пам’ятників та скульптур. Тут і команда турецьких султанів, і рибалка з рибиною, на містку, і Фархад, який гігантською кувалдою, трощить каміння та скелі, заради коханої Ширін – вона спостерігає за цим. Вважається, що події легенди про Фархада і Ширін, відбувались саме у Амасьї. А султани тут тому, що здавна місто служило школою та університетом для шехзаде – синів султанів, з яких часто, також зростали султани. Медресе, в якому вчили шехзаде, ще й нині працює.
Після завоювань Александра Македонського, в Амасьї з’явилися Митридати, які проголосили себе царями самопридуманої держави Понту, або Понтійського царства. І правили кілька століть. Ото саме їх могили на горі. Щоправда, нам більш відомий один з останніх Митридатів, той, який Євпатор. Його могили якраз тут і немає. Його поховали десь у Синопі.
Рим, Східний Рим, Візантія. А потім, у 1075 році місто завоювали сельджуки. Від сельджуків збереглися деякі будівлі – найстарішою є мечеть Бурмали, 1242 року побудови, із фігурним, крученим мінаретом. Вона розташована в центрі міста, за великим колишнім караван-сараєм Таш-хан, в якому нині ресторан. Звели караван-сарай у 17 столітті. Трошки ближче до річки зберігся старіший торговий об’єкт – бедестен, збудований наприкінці 15 століття. Такі речі були обов’язковими атрибутами великих турецьких міст – сюди заходили торгові каравани, які прямували ущелиною Єшилірмаку до Чорного моря, або на захід. Та й не могло бути місто, в якому виховувалися шехзаде, маленьким. А якщо велике – значить торгове. А відповідно і ремісниче. А ще у великих торгових містах були школи та лікарні. Школи тут були – медресе, й функціонували вони майже біля кожної мечеті. Були й лікарні, деякі з яких збереглися до нашого часу. Найцікавіша лікарня – бімархане, спеціалізована на лікуванні психічних хвороб. Її звів бей сельджукського бейлику (князівства) Мубарізеддін Мехмед-бей у 1308 році. Уявіть собі – лікарня для божевільних на початку чотирнадцятого століття. А ми думали монголи, сельджуки, варвари… Нині тут музей, який прекрасно демонструє процес лікування. Одним із елементів цього процесу був виступ музикантів – музика лікувала нерви.
Найбільшим храмом Амасьї є мечеть султана Баязида Другого, зведена у 1480-х роках, у комплексі із медресе, гостинним двором та благодійним закладом. Це один із останніх прикладів архітектури доосманського стилю, подібного до великої мечеті у Бурсі. Її прекрасно видно із фортеці, як, до речі, і більшість пам’яток міста. Недаремно ми починали своє знайомство із цим казковим містом, саме із фортеці та оглядових майданчиків на горі Харшена.
Амасья обов’язкова для відвідання в Туреччині. Велика фортеця на височезній горі, гробниці Понтійських царів, амазонки, великий Страбон, школа шехзаде, Фархід і Ширін, старовинна османська забудова, й усе це, серед фантастичних гір, в глибокій ущелині Зеленої ріки. Ну як сюди не приїхати?
Текст та фото Романа Маленкова.
