Колись, у далекому 14 столітті, тут, між грунями хребта Улудаг, збиралося плем’я огузів, із назвою кизик, на п’ятничну молитву. П’ятниця – турецькою джума – от і з’явилося поселення Джумалікизик. Тут є й інші села, які закінчуються на кизик – Değirmenlikızık, Derekızık, Hamamlıkızık (поселення з лазнею — хамам), але нам цікавий саме Джумалікизик – об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО. Нині, адміністративно, це частина міста Бурса, але це все таки село – воно і трохи не схоже на Бурсу, але воно із 1325 року, відразу від заснування, є постійним супутником Бурси.
Бурсу включили в ЮНЕСКО за ранньоосманські міські будівлі, Джумалікизик – за сільські. Село було сім століть постачальником продукції для караван-сараїв та міщан. Нині це туристичний осередок, цікавий для турків, але європейців тут зустрінеш не часто. Добиратись сюди непросто: прямо із центру сюди йде окрема маршрутка, але знайти її непросто, значно простіше сісти на метро, доїхати до станції Cumalıkızık-Değirmenönü, а звідти вже маршруткою, яка стоїть недалечко від виходу із метро. На таксі ви швидше не доїдете – трафік тут неймовірний – по дорозі навіть корови ходять. А власним орендним транспортом їхати – забудьте, це буде вам коштувати надзвичайних нервів.
Ми були в Джамалікизику переповненому туристами – я ж написав вище, що село цікаве для турків, а якщо щось для них цікаве – там їх повно. Усім хочеться побачити, як мешкали їх предки, в яких житлах вони жили – жител цих тут аж 270, причому у 180 живуть ще й нині. Будинкам по багато століть, збудовані вони із дерева, каменю, глини, вкриті черепицею. Майже усі двоповерхові, причому другий поверх, ширший ніж перший – типова, старовинна архітектура турків-османів, така як у Сафранболу (місто теж у ЮНЕСКО) або у Амасьї.
Ми були в Джамалікизику у жовтні, і тут продавали силу-силенну усіляких ягід та плодів. Нам дуже сподобалися ягоди суничного дерева – в Україні такого не скуштуєш. Хоча турки віддають перевагу звичайній малині, кажуть що тутешня – найкраща у Туреччині. Ну не знаю – малина, як малина, а вони тут цілий фестиваль малини проводять.
Їдалень тут повно, ми їли стандартні чорбу, кефте, а ще долму (голубці) і якусь кашу з підливою – так і не зрозуміли яку. Все було дуже смачне, поживне й не дороге.
Бродити вуличками Джумалікизика можна довго, як і будь якими вузенькими затишними вулицями старовинного поселення. Достойний об’єкт, і обов’язковий для відвідування (як і всі об’єкти ЮНЕСКО). Тут часто знімають історичні фільми – відчуйте і себе частиною такого фільму.
Текст та фото Романа Маленкова.
